Война на Донбассе - взгляд польского журналиста

Война на Донбассе с самого начала привлекла многие зарубежные СМИ, которые освещают события с фронта со своей позиции. И тот факт, что иностранным журналистам сейчас проще и легче проехать на оккупированную территорию, чем украинским коллегам, - проверенная аксиома. О нюансах работы иностранного журналиста на востоке страны и польско-украинских отношениях, рассказывает корреспондент польской газеты "Wyborcza" Петр Андрусечко.

Фото-Facebook

- Вы неоднократно были на Донбассе, как на оккупированной части, так и на территории, подконтрольной Украине. Насколько охотно местные жители вступали в диалог с вами, как с иностранным журналистом?

- Ситуации были разные. Некоторые жители были настроены достаточно скептически, мол, опять приехали, деньги на нас зарабатывают. Это одно мнение. Причем вне зависимости – оккупированная территория или нет. Но есть и такие люди, которые хотят общаться. Например, в одной из поездок в Донецк я поехал в бомбоубежище на окраине города. Там было очень много людей, которые  около трех месяцев провели, не выходя на улицу. Причем много маленьких детей, пожилых людей. И когда мы начали разговаривать с ними, то люди очень просили, чтоб мы написали о них, чтоб их услышали. Другой случай произошел в Мариуполе, сразу после обстрела Восточного микрорайона (который случился еще осенью после Минских соглашений). Один мужчина был агрессивно настроен, не желая идти на контакт. Мы пытались с ним найти общий язык, и уже спустя некоторое время он начал разговаривать более спокойно. Безусловно, многие жители по отношению к нам настроены очень настороженно, их можно понять, ведь они уже практически год находятся в стрессовом состоянии.

- Вам легче было работать на Донбассе, чем украинским коллегам?

- В какой-то степени легче, чем украинским журналистам. Я помню, когда вначале были первые аресты, задержания украинских журналистов и тогда было опасно работать. Сейчас, может  быть, немного легче. Например, я знаком с некоторыми украинскими коллегами, которые там работают, но их немного.

Имея паспорт другого государства, работать там действительно относительно легче. Но тем не менее польский паспорт - не самый лучший. Меня и моих коллег тоже задерживали, но быстро отпускали, никто долго не держал. И как-то после очередного задержания отдавали  мой паспорт со словами: «Извини, у тебя просто плохой паспорт».

- В таком случае ездить в одиночку по территории, где идет война, иностранцу опасно. С вашей точки зрения, с волонтерами передвигаться безопаснее?

- Риск есть всегда. Возможно, сейчас это странно звучит, но имея необходимые средства защиты  (каску, бронежилет), мы не надевали это, чтобы лишний раз не привлекать внимания, чтобы к нам было больше доверия. Сейчас, может быть, уже не стал бы так рисковать. С волонтерами ездить хорошо, но тоже иногда рискованно. С одной стороны, благодаря волонтерам, мы могли доехать туда, куда украинские военные просто не хотели нас пускать. Поэтому используем разные варианты поездок.

- В своих материалах вы освещаете войну на Донбассе с точки зрения военных вопросов либо больше с гражданской позиции?

-  У меня нет редакционных заданий, и я уже самостоятельно определяю ключевые темы. Все зависит от ситуации на Донбассе.  Если в данный момент происходят активные боевые действия, то, естественно, я пишу об этом. Но я стараюсь писать об этих аспектах с точки зрения рядовых граждан, как они переживают ужас этой войны. Важно то, что происходит с людьми, какие трагедии они переживают. В Киеве я часто слышу: «А почему они не уехали?». И я понимаю, что  большинство людей просто не могут уехать по разным причинам, у каждой семьи свои обстоятельства, и об этом надо говорить.

- Вы пишите о войне на Донбассе для населения Польши. Недавно прозвучало мнение, что тема Украины – военного конфликта уже надоела польскому читателю. Вы согласны с этим?

- Я бы так не сказал. Можно то же самое сказать и о конфликте Израиля и Палестины, который длится десятилетия. Да, есть категория людей, которым это не интересно, но им с самого начала это было чуждо. Могу согласиться лишь с тем, что тема Украины занимает меньше места в польских СМИ, потому что есть ряд и других важным тем. Например, есть вопрос Исламского государства, есть проблемы в ЕС. Если в каждом номере говорить о войне на Донбассе, то это тоже неправильно.

- Насколько много украинцев из Донбасса переехало в Польшу, есть ли поддержка государства?

- Я не знаю точное количество, но они есть. У нас всегда было много мигрантов из Украины. Я недавно был в Гданське, там тоже есть люди из Донбасса. Знаю, что есть определенная категория людей, которые имели финансовые средства, приехали в Польшу, покупают жилье и переезжают сюда. Это небольшой процент, но они есть. И эта тенденция в этом году очень заметная. С другой стороны, люди, которые сбежали от войны с более скромными доходами, не имеют здесь никакого статуса, а следовательно, и поддержки государства тоже. На самом деле вопрос с беженцами у нас не настолько хорошо урегулирован.

- В связи с новоизбранным президентом Польши – Анджеем Дудой, на ваш взгляд, как может измениться политика государства Польша по отношению к Украине?

- Польша – одна из стран, которая активно выступает за безвизовый режим. И, думаю, это не изменится. Но чтобы этого добиться, необходимо сотрудничать с другими странами ЕС. В последнее время Польша начала активно работать в политических вопросах с Германией, но насколько это сотрудничество будет тесным, мы увидим после парламентских выборов (которые в Польше состоятся осенью). Если победит партия  президента «Закон и справедливость», то это может быть проблема, потому что раньше у них отношения с Германией были напряженными.

Украина – это ближайшая соседняя страна, и нас многое объединяет. Есть исторический аспект, одна из ключевых тем – Волынская трагедия. Например, в Польше существуют некоторые организации и маргинальные политики, которые спекулируют на этой теме –  и это проблема. Если мы не будем говорить об этих сложных моментах, тогда политики будут использовать это в своих целях. Действительно, это была большая трагедия. Нам необходимо научиться об этом говорить. Для большинства населения Польши это не проблема: есть молодое поколение, которое живет не историей, но при этом есть и молодые люди, которые имеют достаточно сильные националистические настроения.

Беседовала Ирина Голиздра.

Украина - это Европа?

В нынешнем 2015 году III Львовский медиафорум собрал много медийных лиц, профессиональных журналистов и редакторов не только с Украины, но и с других стран. Так, открыл форум известный французский философ, писатель, режиссер, политический журналист Бернар-Анри Леви, который выступил с речью «История – любимая настольная книга тиранов».

Рассуждая об общественно-политической ситуации в Украине и мире в целом, Бернар-Анри затрагивает исторические ценности, духовные и культурные аспекты современного общества. «С первых минут Львов для меня – это живое сердце Европы, Львов - это европейский город. И за те 2-3 дня, что я пробыл здесь, я ощутил то знакомое чувство, которое испытал при падении Берлинской стены. Я много общался с местными жителями – они действительно хотят ВЕРНУТЬСЯ в Европу. И сейчас, к сожалению, создается новая стена между Украиной и Европой», - говорит французский журналист.

Второе впечатление, которое оставило неприятный осадок на душе патриотичного проукраинского француза – это… забытая память. «Львов был одним из самых ярких городов еврейской культуры в Европе - ведь здесь проживало более ста тысяч местных евреев, а тех, кто бежал из оккупированной Германией Польши во Львове приветствовали и защищали. Этот город, где было множество синагог, более ста тысяч представителей великой культуры, к которой я не принадлежу, но уважаю. Такое ощущение, что более тысячи евреев просто исчезли бесследно…  Очень мало осталось памяти о них. Я попросил знакомого показать мне один из крупнейших памятников еврейской культуры - синагогу Золотая Роза, известную в европейской истории как жемчужину культурной и гражданской жизни. Меня поразило то, что от Золотой Розы НИЧЕГО не осталось, только черная дыра. Эта синагога - это черная дыра, кровоточащая рана на теле всего города. Почему это так важно? Почему нужно залатать эту черную дыру?», - задается вопросом Бернар-Анри Леви.

Возможно, для некоторых это покажется странным – в стране война, а вы рассуждаете о синагогах, которых нет. А ведь без памяти, без ОСОЗНАНИЯ духовности очень трудно строить перспективу.

И французский философ выделяет три главные причины происходящего. «Во-первых, любая страна, которая не знает, что делать с памятью, превращается в больную страну. Франция это пережила. Современный пример тому – это Россия Путина, больная страна, которая сквозь тиранию и сталинизм пытается переосмыслить свою роль. Страна не может стать демократичной и свободной, если она не работает со своей памятью», - считает французский публицист.

Вторая причина, по его мнению, связана с непосредственной работой с забытой памятью, борьбой с пропагандой. «Известно, что война имеет две стороны: военную и идеологическую интеллектуальную. Путин и русские воюют с Украиной не только оружием, но и словами. Происходит битва слов, битва идей, битва пропаганды против Украины. Чтобы остановить эту пропаганду, необходимо стараться вернуть задушенную часть памяти»,- размышляет писатель.

И третья причина, на его взгляд, самая важная: Украина – это Европа, Украина – это неотъемлемая часть Европы. «За последние 70 лет это единственная страна, где в мирное время люди погибли только за то, что взяли в руки Европейский флаг. Это высокая цена за стремление быть частью Европы. Украина - это страна, которая имеет большое число праведников народов мира. Среди стран-лидеров - Франция, Польша (которая на первом месте), и Украина - на четвертом месте. Митрополит Шептицкий был одним из тех, кто спас многих евреев, и эта чистая правда», - утверждает Бернар-Анри.

По сути, его выступление явилось некоей кристаллизацией происходящих событий с точки зрения иностранца, который знает и понимает Украину, ее стремления и культуру. Кстати, о культуре. В этот же день Бернар-Анри Леви представил в красивейшем Львовском оперном театре – моноспектакль «Готель Європа». Как театральный критик, я считаю, что называть это действие спектаклем, мягко говоря, некорректно. Скорее, это некий перфоменс, который можно реализовать не только на сцене крупнейшего театра, и смысл от этого не будет потерян.

 На сцене – имитация отельного номера, тусклый свет, на экране представлен визуальный ряд. Непосредственно автор и исполнитель в одном лице, Бернар-Анри Леви с ноутбуком в течение всего действия читает заранее подготовленный текст, лишь иногда отрывая глаза от монитора, чтобы увидеть зрителя, его реакцию.

Речь идет о Европе, ее  ценностях: демократии, свободе, духовности, которые перекликаются с современностью, порой жестокой и циничной. Лейтмотивом через всю пьесу проходит тема Украинского Майдана, борьба украинцев за право жить в свободной стране - напоминание всей Европе о том, каковы настоящие маркеры демократии и цена, которую народу приходится платить за достойную жизнь.

Да, Украина – это Европа, но далеко не все политики и рядовые граждане это понимают, ибо европейский выбор – это цивилизованный способ построения общества, предполагающий демократические и гуманные ценности с оглядкой на собственную историю.

Чары «Безталанної» в спектаклях Андрея Билоуса

Обращаясь к пьесам, написанным еще в XIX веке, режиссеры стараются отшлифовать новые грани драматургии.

Так, худрук Молодого театра  Андрей Билоус еще в 2006 году в Николаевском украинском театре музкомедии представил спектакль «Чарівниця» по пьесе «Безталанна» И.Карпенко-Карого. К сожалению, сейчас спектакль уже не идет на сцене театра. Желая показать киевским зрителям современную постановку украинского драматурга, А.Билоус интерпретировал пьесу в Молодом театре, но с  другим акцентом - «Зачарований».

Оба спектакля – колоритные и эмоциональные, где любовный треугольник Варка-Гнат-София пронизывают музыкальные мотивы и утонченные хореографические этюды. Этнография сведена к минимуму, сценография не столько подчеркивает украинский быт, сколько выполняет метафорическую функцию. На сцене Николаевского театра мы видим колодец-«журавель», в котором постепенно убывает вода, энергия жизни уступает магии и чарам. В Молодом театре  деревянные обрамления окна (похожего на крест), сквозь которое все подглядывают за жизнью главных героев; обломки старой мельницы, окутанные паутиной и пылью, как символ уходящего времени и разрухи на фоне мистических порывов завывающего ветра.

В самом названии спектакля уже сделан акцент - спектакль «Зачарованний» в Молодом театре показывает зрителю главное действующее лицо – Гната, роль которого исполняет молодой статный актер Александр Ромашко. Облаченный в плащ из звериной шкуры, он уже являет собой агрессивность и жестокость, присущую его натуре. Ярость и безумство, хладнокровность и отрешенность в отдельные моменты едва ли уступают его меланхолии и слабости. Плененный чарами Варки, Гнат слепо следует за ней. Его безудержная страсть к Варке, как пламя, обжигает его настолько, что животные инстинкты преобладают над разумом. Иногда кажется, что на сцене дикий зверь, который тщетно пытается выбраться из огня. Гнат постоянно пытается «затушить» колдовские чары – после «жаркой» встречи с Варкой он охлаждает себя водой, словно взывая к разуму.

Противоречивость его натуры выражается в том, что эгоизм переплетается со  слабоволием. «Ты тільки слюни пускаєшь», - с вызовом упрекает его Варка в бездействии. Даже обнимаясь с ней, Гнат опускает руки, словно полностью растворяясь в паутине страсти, задыхаясь в сухом, пропитанном пылью, воздухе. Живущий в матриархате Гнат готов подчинятся, но только одной – Варке, ее чарам.

«Сатана в жіночому обличчі», - говорит Гнат о Варке, роль которой исполняет Дарья Барихашвили. Смелая и даже дерзкая девушка, с повадками тигрицы, которую все боятся. С неподдельной дерзостью и едва заметной завистью пытается она заманить Гната в свои объятия. Но ее старания очаровать Гната выражаются не столько вербально, сколько пластически: похотливые движения, страстный хореографический этюд. Сразу вспоминаю ее роль в спектакле «Коварство и любовь», в котором она создала гармоничный образ. В этом же спектакле, пожалуй, не хватает чувственности, соблазнительности и коварства. Возможно, именно через такую трактовку образа режиссер хотел показать иную Варку, способную пленить мужской разум, не прибегая к ловким женским хитростям. В этом случае достаточно лишь желания Гната – быть очарованным и плененным.

В рациональной плоскости представлена София (Полина Снисаренко) – застенчивая и спокойная девушка. Пугливый взгляд и нервная дрожь, пронизывающая ее тело, сковывают движения. Испытывая неуверенность и постоянное чувство страха, София старается быть примерной женой, работящей невесткой и отзывчивой подругой. Ее покорный взгляд привлекает Гната, но не зачаровывает.

Радостный и тревожный взгляд с переменным успехом отражает нарастающий внутренний протест, который гнетет ее. София, как молодая ветвь, тянущаяся к жизни и свету, пытается облагородить этот жестокий и дикий мир. Но ее девичьи иллюзии быстро исчезают сквозь решето, которое просит Варка… 

Современные акценты чувственности отражаются в костюмах главных героев: слегка оголенные плечи, платья с разрезами, что свидетельствует о дозволенности и готовности «гореть» в омуте испепеляющей страсти. Зачарованный Гнат, неистовая Варка и безталанна София – с самого начала обречены жить в паутине чар. Без лишнего пафоса и чрезмерной откровенности,  а только языком чувственных взглядов и хореографических этюдов - то замедленных, то экспрессивных танцев, на сцене раскрывается человеческая драма.

Если говорить о николаевском спектакле, в котором А.Билоус сделал акцент  на «Чарівнице», то здесь образы  Варки и Гната получились более глубокими и полноценными. Гнат в исполнении Андрея Мостренко – это парень, который постоянно мечется меж двух огней. Гордый и уверенный в себе Гнат охвачен страстью к Варке и, как искра пламени, способен зажечься от одного ее взгляда. «Чого ж ти така гарна, Варко», спрашивает Гнат у Варки, на что она ему с улыбкой и дерзостью отвечает: «Гарна, бо не твоя». Ее слова возбуждают Гната, а страх потерять Варку трансформируется в новую победу – жениться на Софии – молниеносно, с размахом. Жажда обладания Варкой – «чарівницей», иссушает его душу, забирает энергию жизни.

Грациозная Варка (Елена Коновалова) -  обаятельная украинская девушка, которая способна соблазнять и покорять всех. Уверенность в собственных чарах, превосходстве и соблазнительности помогает ей без труда добиться желаемого. Очаровав ласковым взглядом Гната, она увлекает его в свой мир. Решительная Варка – воплощение дьявольской силы под маской обаяния и очарования. Варка и Гнат – как две чаши весов, которые постоянно берут вверх друг над другом. Сильные по духу две натуры, охваченные страстью, они жаждут этой смертельной любви. Любви, отнятой у Софии (Светлана Лубинец) – скромной и всегда печальной. Грустные глаза едва ли скрывают обреченные надежды на счастливую семейную жизнь…

Кстати, о матери Гната, которая постоянно подливает масло в огонь. Если в Молодом театре  представлена экспрессивная и сварливая пожилая женщина, для которой источник энергии - скандалы, то на сцене Николаевского театра – она же более уравновешенная и гармоничная, без истерик и наигранного надрыва, но для которой счастье собственного сына превыше всего. Из доброй матери она превращается в злостную свекровь.

Оба спектакля насыщены метафорикой, в отдельных моментах – иронией и контрастами. Именно на контрасте строится основная линия конфликта – любовь и страсть (чары) противопоставляются в образной системе.

P.S. Николаевский спектакль для меня показался более эмоциональным и выразительным, а Молодом театре – акцент сделан на визуализацию. «Безталанна» И.Карпенко-Карого – пьеса, послужившая основой для спектакля, который несколько лет поставил Дубинин в Киевском ТЮЗе. На этот спектакль я, будучи абитуриенткой КНУТКиТ им.И.Карпенко-Карого, писала рецензию на экзамен. 

«Вечно живые»: современный взгляд Виталия Малахова

С большим удовольствием ждала премьеру в Театре на Подоле – «Вечно живые» в постановке мастера режиссуры Виталия Малахова. Драматургия                      В. Розова, о которой еще недавно вспоминали к памятным датам Великой Отечественной, вновь прозвучала в современном контексте последних событий в Украине.

Как правило, когда смотришь спектакль, в памяти невольно возникают образы из ранее поставленных спектаклей или снятых кинокартин. Удивительно, но в этот раз вместо полюбившихся образов из фильма «Летят журавли» в течение всего спектакля вспомнилось все, что было в прошлой жизни – до войны. Спустя 70 лет искусство и театр в частности, пытается показать и донести до зрителей мысль о том, что война всегда и сейчас особенно служит индикатором человеческих ценностей.

Типичная квартира, в которой живут люди разных характеров, возрастов и профессий, становится пристанищем, где через потери и страдания герои обретают новый смысл жизни. У каждого из них привычная жизнь, которую обрывает война – беспощадная и жестокая. Война забирает у семьи самое дорогое – сына, брата, внука, жениха – Бориса. Обманчивое спокойствие и равнодушие близких еще больше усиливает эмоциональный градус спектакля. Строгие лица родных обезоружены ироничными репликами Бориса, сказанными будто между прочем. Борис, который добровольцем идет на фронт, напоминает современного молодого ботаника, который старается не кичиться этим поступком, а скромно и честно выполнять свой долг. В отличие от своего брата Марка.

Режиссер очень удачно показывает контраст двух братьев-близнецов Бориса и Марка в исполнении одного и того же актера – Василия Кухарского. Воплощая на сцене два образа, актер, не повторяясь ни пластикой, ни мимикой, указывает на слабые и сильные стороны своих героев. Задумчивый и обеспокоенный Борис абсолютно противоположен эгоистичному и равнодушному Марку. Слегка сутулая походка Бориса противоречит горделивым расхаживаниям Марка - «талантливого» пианиста. Музыкант, которому кажется, что он создан для того, чтобы творить, слепо верит в свои придуманные идеалы и сквозь собственные очки не видит несчастья, которые происходят вокруг: страдающая Вероника, больной отец, одинокая сестра…

«Жить, чтобы вернуться, где твои самые близкие люди» 

Главная героиня Вероника в исполнении Виктории Булитко – утонченная и ранимая натура, способная выдержать удары судьбы. За слегка ироничной улыбкой она умеет скрывать всю боль утраченных надежд. Без истерик и слезных рыданий, за исключением редких моментов, актриса воплощает на сцене образ Белки – неподвластной времени и жестокости. Так и не успев проститься с Борисом, Вероника погружается в черный ореол войны и, смирившись, накидывает на плечи белую шаль, подаренную Марком…

Романтичная натура Вероники-Белки-Булитко, пройдя через мрак войны и предательство, сквозь черные стены эгоизма и равнодушия с надеждой смотрит в будущее. Ее совместная жизнь с Марком – обреченная попытка залечить душевную рану, похожа на кофе без сахара… Вероника постоянно терзает себя вопросами – зачем ей жить и что делать дальше. Отчаяние и боль утраты любимого человека  не сломили ее, а сделали только сильнее – сбросив белую шаль Марка, Вероника готова вдохнуть глоток новой жизни.

Очень колоритные и живые образы Анны Михайловой (Алла Сергийко) и отца Марка-Бориса – Федора Бороздина (Сергей Бойко). Душевные переживания и муки они умело скрывают за чашкой кофе и заботой о других людях, нуждающихся в их внимании и врачевании. Варвара Капитоновна (Татьяна Печенкина), Ирина (Валентина Сергеева) покорно ждут Бориса  с болью в сердце, едва сдерживая слезы.

Сценография спектакля проста и в то же время красноречиво выражает судьбу каждого из героев. Общий стол и стулья, каждый из которых имеет своего «хозяина». В том числе и у Вероники. Возможно, именно таким образом режиссер указывает на то, что у каждого свой крест, который он несет по жизни, и у каждого свое место на этой земле. Война, как чехол,  который окутывает человека  и заставляет сделать собственный выбор.

Для того чтобы забыть и приглушить тоску по сыну, брату и жениху, или отпраздновать начало новой мирной жизни, герои используют проверенный метод – напитки покрепче. «Наливая» и «выпивая» из пустых бокалов и бутылок, они старательно прячут горечь собственных страданий. Сначала мне показалось, что пустые бокалы немного неуместны – не натурально как-то получается. Но, возможно, именно таким образом в спектакле показаны напрасные попытки героев убежать от ужасов войны.

Война уничтожает человека не только физически, но и духовно. Преданность и честность, эгоизм и доблесть раскрываются в спектакле без лишнего пафоса и привязки ко времени. И тем не менее мы чувствуем, что все это происходит сейчас, в наше время. Возможно, те зрители, которые знают о войне только по фронтовым сводкам, острее почувствуют отголоски происходящих событий в Украине.

Дівка. Українська love story

У національному академічному драматичному театрі ім. І.Франка на малій сцені нещодавно відбулася прем'єра «Дівка.Українська love story»,  де з іронією і гірким гумором розкривається особиста драма дівчини на виданні. Це як лакмусовий папірець, крізь який просочується весь «колорит» українського сільського життя, що для мене виявився більш цікавим. Режисер-постановник спектаклю – Олена Роман.

Вистава починається з відеоряду, трохи затягнутого. На сумбурному відео випускного вечора глядач «знайомиться» з героїнею вистави – Світланою (Віра Зінєвич) - молодою дівчиною, яка щойно закінчила вчитися в університеті, має непогані шанси продовжити навчання, але вирішує повернутися додому, в село, до матері. Перед нами освічена випускниця вузу, яка на запитання, хто ти тепер за професією будеш, соромливо посміхається. Можливо, автор вистави натякає на приречені надії українських випускників...

І ось Світлана приїжджає додому, де під запашними гілками яблучного садка зустрічає свою любов – Миколу (Ренат Сєттаров), статного парубка. Справа йде до весілля, про яке наречена знає тільки з книжок. Передвесільна хвилююча метушня перетворюється на балаган, а точніше, пародію на сучасне життя в селі. Практично всі персонажі, крім нареченого і нареченої, відображають пережитки радянської епохи в поєднанні сучасних трендів - такий собі мікс несмаку на тлі абсолютної деіндивідуалізаціі.

Смакуючи «їжу» з екранів ТБ-шоу, люди стають маріонетками, якими дуже легкокерувати. Після випивки і закуски  всі, немов стадо овець, з реготом танцюють під попсовий хіт «О Боже, какой мужчина...». По суті, перед нами «народний» театр в буквальному сенсі, але зі знаком мінус. Натовп маріонеток легко «завести» за допомогою потрібної нитки. У сценографії вистави - безліч білих ниток виконують роль якоїсь ширми, через яку і з'являються «маріонетки». Нездатність мислити і виходити із зони комфорту призводить і до особистої драми. Світлана, мов біла пляма, посеред цього театралізованого свята: тримає в руках фату та дивується таким веселощам. Мрії дівчини про гарне весілля залишаються нездійсненими – Миколай зникає у невідомому напрямку.  

Рідна мати Світлани – Марахта (у виконанні засл.арт. України Наталії Ярошенко), робить усе для доньки, щоб та не повторила її помилок у житті. Це образ типової жінки, що змушена все життя самостійно виховувати доньку,  важко працювати, відсторонюючись від звичайного жіночого щастя. Сильна жінка, яка забула чоловічі обійми, теплоту лагідних поцілунків і намагається сховати свій смуток за суровим обличчям. Марахта все життя мріяла про щастя, гідного чоловіка, матеріальний статок. Усе ще приваблива жінка не втрачає надії бути коханою і любити, але прагматизм і звичне поклоніння сліпим ідеалам бере вгору. Бажаючи влаштувати доньці щасливе життя, вона з азартом і хваткою тигриці просить допомоги у всіляких шарлатанів, мольфарів, а також звертається до священика, аби знайти Миколу. Його образ, до речі, поданий теж вельми іронічно й обіграється дуже детально:  недбала хода, одяг - ряса з кросівками; впевненість у власному авторитеті...

Тема віри проходить червоною ниткою через весь спектакль - люди хрестяться, поклоняються, у свята ходять до церкви, але в душі віри в Бога немає, її заміняє той самий ящик з блакитним екраном. Так, в хаті нареченої, як і годиться, в кутку - «ікона» з рушником, а точніше кіот без святого лику. Саме на це і звертає увагу Митрофан - неохайний сільський мужик в обірваному одязі. Він з докором і обуренням запитує: «Навіщо викинули ікону? Бог покарає!». Колоритний образ Митрофана є своєрідним застереженням для матері нареченої - мовляв, Бог все бачить. Хоча і сам Митрофан не без гріха: часом його поведінка аж ніяк не асоціюється з православними канонами. У ролі Митрофана дебютував на сцені театру ім.І. Франка в цьому сезоні засл. арт. України Андрій Романій, який створив колоритний образ.

Спершу здається, що невдале особисте життя матері у спадок переходить і до доньки, яка практично біля вівтаря залишається сама. Але Світлана і Микола - представники мислячого покоління, і, напевно, тому роблять усвідомлений вибір. Однак, яким чином це відбувається і що служить першопричиною - залишається за ширмою «народного» театру... Про мотивацію вчинку Миколи глядачеві доводиться тільки здогадуватися.

Світлана ж, як справжня українська дівчина - гарна й чарівна, але, як мені здалося, скупо використовує виразні засоби. Співчуття і співпереживання, яке вона викликає у глядача, миттєво перекривається «шоу» у виконанні сільських дівчат і парубків. У цей момент пригадуються важливі слова з пісні нині покійного Кузьми Скрябіна: «Не стидайся - то твоя земля, яка не стидайся - то Україна».

Маріонетками бути легко – жити, розкошуючи, і ні про що не думати. Набагато складніше фільтрувати потоки непотрібної інформації і при цьому мати власні думки і робити вчинки.

На мою думку, «Українська love story» - це не мелодрама, а трагіфарс з елементами водевілю, співзвучний дійсності.

Фото Валерії Ландар - сайт театру

Почути голос серця - "Лёвушка. Письмо Богу"

Твори сучасного українського драматурга Анатолія Крима приваблюють і  режисерів, і глядачів. Вистави збирають аншлаги не тільки у столичних театрах, але й на інших сценічних майданчиках нашої країни. Так, у грудні відбулася прем'єра в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії - «Льовушка» та «Лист Богу» в постановці Ігоря Славинського.

Перш ніж говорити про виставу на миколаївській сцені, нагадаємо, що Ігор Миколайович вже встиг перевести на сценічну мову в «Театрі на Подолі» зазначені спектаклі-розповіді. А два роки тому «Льовушку» також представили в Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі. І тому в миколаївському театрі - це вже третя сценічна версія обраного твору А.Крима режисерським почерком І.Славінського. Крім цього - у театрі вже йдуть інші твори заявлених режисера та драматурга.

«Льовушка» і «Лист Богу» - окремі спектаклі, об'єднані у «Вечір одноактної п'єси» і  розділені антрактом. Режисер переклав прозовий текст на сценічну мову, інкрустував вокальними мотивами і метафоричними штрихами. Обидві постановки пронизані нотами ностальгії на тлі повоєнної розрухи та бідності. «Лист Богу» - вистава, де головним провідником теми до глядачів є образ знедоленого старого чоловіка, єврея за національністю, Янкеля Лемареса. Самотній, такий непоказний продавець голок, а стає поштовхом до пробудження черствої душі начальника місцевої міліції капітана Побойна. У воєнні роки і Лемарес, і Побойня втратили свої родини і з того часу душевна рана не може загоїтись, спільне горе об'єднує їх. Лемарес щиро вірить і сподівається на милосердя Бога, а тому пише йому листа, який потрапляє до начальника міліції.

Лемарес у виконанні заслуженого артиста України Володимира Карпенчука постає як образ чеховського героя (тихої, скромної людини), якого всі жаліють і вважають блаженним. Часом здається, що його погляд може промовити більше, ніж його слова: втомлені очі від безпросвітної бідності й туги, ледь помітна посмішка з гіркотою прожитих потрясінь, змарнілий і трохи згорблений, але не втрачає надії на вищі сили. Блаженний Лемарес викликає співпереживання і співчуття у глядача: його життя покалічене війною і тоталітарною системою держави.

Однак на відміну від постановки в Театрі на Подолі, трагедія Лемареса на миколаївській сцені зміщена на другий план. Головним полотном для розкриття смислових посилів вистави є образ грізного капітана Побойні. Зовні - жорсткий і суворий, нещадний і ревний прихильник системи, він намагається приховати залишки гуманності та совісті в своїй душі. Образ Побойні актор театру Микола Тамарянський створює за допомогою не тільки зовнішніх штрихів. Внутрішня боротьба між обов'язком і совістю, між милосердям і сталінським режимом чітко виражається в напруженій інтонації, холодному погляді, в якому ледь вгадується весь біль, який йому доводиться стримувати. І тільки наодинці з собою, Побойня може дозволити собі вилити стражденну душу в порожнечі мовчазних стін свого кабінету.

Ще одна жертва тоталітарної системи - помічник капітана міліції Тихоненко у виконанні актора театру Олега Мамикіна. Перед нами типовий образ підлабузника, якому непритаманні людські цінності. І Мамикін, і Тамарянський у виставі паралельно втілюють ще й образи жителів села - бариги та інваліда з оточення Лемареса. Такий режисерський прийом дозволяє показати глядачеві миттєвість і непередбачуваність нашого життя, а також вимагає від акторів подвійного сценічного існування. А єдиний жіночий образ у виставі - продавщицю Зінаїду, майстерно втілила на сцені актриса Тетяна Вінник. Чарівна блондинка з щедрим серцем і чуйною душею уособлює сімейний затишок, якого так не вистачає всім героям, особливо Лемаресу.

Незважаючи на те що «Лист Богу» наскрізь віддзеркалює імпульси  післявоєнної епохи, тема збереження людської гідності і набуття довгоочікуваного щастя актуальна і в теперішній час.

У виставі «Льовушка» через образ головного героя - наполовину єврейського хлопчика Льови, розкривається проблема пошуку себе, свого коріння. Непрості повоєнні роки, типове подвір’ячко на Подолі, де гуртом переживають радість і горе, лаються і миряться, випивають і наспівують «… якщо на батьківщині з нами зустрічаються кілька старих друзів, все, що нам дорого пригадується, пісня звучить веселіше...». Саме в такій атмосфері і живе кмітливий хлопчик Левко, який з самого дитинства оточений любов'ю і турботою своїх бабусь. Образ рудоволосого неслухняного хлопчика втілює актор театру – Олександр Магльований. Інфантильний і пустотливий хлопчисько із підкоченими  штанами намагається догодити і батькам, і бабусям, які дуже люблять онука. Одна бабуся, Роза - єврейка за походженням, інша, Даша - українка, ворогують між собою вже довгі роки. Національний колорит бабусь дуже гармонійно підкреслюється їх вокальним тандемом: на сцені одночасно звучать «Місяць на небі, зіроньки сяють...» у виконанні бабусі Даші і єврейський мотив «Тум балалайка» з вуст бабусі Рози. Ліричний заспів посилює емоційне сприйняття на підсвідомому рівні, повертаючи кожного з нас до свого коріння, до своєї родини та Батьківщини.

«Холодна» війна анітрохи не заважає бабусям спілкуватися з онуком і виховувати його згідно з релігійними традиціями і прищеплювати ази Тори або Євангелія. І ось перші кроки дитини в православному храмі, де переляканий хлопчисько з трепетом вдивляється в образи святих і сподівається побачити Бога. Допитливий  Льовушка цікавиться у бабусі Даші: «Бог і в Америці живе?», на що вона з іронією відповідає: «Ні, звичайно. Вони агресивні». Після цієї репліки зал вибухає оплесками.

По п'ятницях хлопчик смиренно йде в синагогу, а по неділях - до церкви, за що і отримує від кожної бабусі грошову винагороду. Левко перебуваючи між двома релігіями, ще не усвідомлюючи цього, намагається зрозуміти: «Де ж ховається Бог? Як Бог може що-небудь чути, якщо сотні людей його просять про щось одночасно? ». Відповіді на такі недитячі питання хлопчик знайде лише тоді, коли подорослішає...

Родинне вогнище для Льови як маяк для корабля; не випадково він йде служити на флот, все далі відриваючись від сімейного гнізда. На зміну дитячій цікавості приходить усвідомлення важких втрат - з життя йдуть його земні ангели-охоронці - бабусі. Ніякі багатства не можуть замінити тепло рідних рук, які вже ніколи не обіймуть його... Замислений і спокійний Льова із сумом згадує про рідних йому людей і, як і раніше, філософствує про сенс життя: «Люди все найголовніше залишають на потім, і серед цього самого головного є ті слова, які не встигнеш вимовити». Саме ці слова і визначають головний сенс вистави.

 Образ Льовушки більш гармонійний на початку виставі - вдала зовнішність плюс грайлива пластика виразно відображають дитяче світосприйняття. А далі, в окремих епізодах, особливо напружених монологах не вистачає драматизму в акторській грі, чуйного відчуття самотності та безвиході, від якої страждає герой.

Два полюси вистави - бабусі, які настільки колоритно втілили актриси Миколаївського театру – Світлана Нікітасенко і Людмила Баранова. Контраст єврейської та української ментальності відображався не тільки в костюмах героїнь. Добродушний погляд бабусі Даші, її жвавість і безпосередня відкритість усупереч більш суворій, але так само ласкавій і трішки педантичній бабусі Рози - акцентували увагу глядацького залу. Друг дитинства - хуліган Вітька (Олександр Лебідь) привернув увагу своєю неординарністю та експресією. А без двірника (заслужений артист України Андрій Дерік) і точильника (Олександр Щесняк) – головних заводіяк двору, спектакль втратив би ностальгічний акцент.

Сценографія вистав практично ідентична попереднім постановкам, за винятком простору. У миколаївському театрі - обидві вистави йдуть на великій сцені, і це трохи знижує емоційну амплітуду; відсутня камерність; четверта стіна в цьому випадку заважає повноцінному сприйняттю.

Ще один мінус - композиція, яка передбачає з'єднання двох складних за емоційним навантаженням вистав. І справа не в часі, а в тому, що втрачаються смислові посили. І в «Льовушке», і в «Листі Богу» розкривається істина людського буття, втрачених цінностей і головне - ставиться питання про віру, без якої людині жити неможливо. Тому доречно було б ці вистави показувати в окремий час одна від одної, щоб не порушити цілісність художнього твору.

Почути голос серця і стати людиною - заклик, що з’єднує дві вистави в єдину канву акторських робіт. А по той бік сцени - глядачі, які виходять із зали зі сльозами на очах...

Стрімкий вир життя, або «Соло для годинника з боєм»

Спілкуючись з режисером Ігорем Славінським, завжди відчуваєш позитивний настрій та добрий гумор. Напевно тому його вистави приваблюють душевністю та ліричністю. Остання робота режисера – «Соло для годинника з боєм» у Молодому театрі. За жанром – комедія, яка змушує замислитися кожного з нас  – для чого ми витрачаємо життя, в чому його сенс? Варто подивитися ще й тому, що у виставі заявлені метри сцени – Олександр Безсмертний, Валерій Легін, Тетяна Стебловська.

Багато спектаклів Ігоря Миколайовича інкрустовано музичними мотивами, що підсилює емоційну ноту кожної мізансцени. І ось відкривається завіса, і перед нами типовий вуличний музикант виконує задушевну пісню під гітару. «Вічність, я тебе люблю ...» - звучить лейтмотивом вистави, і ще не раз він нагадає нам про вир життя…

У старенькій квартирі, де живе дід з онуком  невпинно відбиває свій ритм вічність - «тік-так». Дід дбайливо зберігає декілька годинників різних епох, різних поколінь як символ нескінченності та життя, що так швидко минає. Вікові ознаки життя аніскільки не обмежують вже посивілих старих людей, які, за словами онука, нагадують зоопарк. Так, вони кумедні, а їхні обличчя випромінюють щирість і життєрадісність, їхні наївні посмішки викликають розчулення та захоплення. Незважаючи на плин часу, вони «мчать» уперед, щоб  встигнути насолодитися сповна цим життям. Старість - не привід для смутку, а тим паче для бездіяльності. Навпаки, спрага до життя прокидається з новою швидкістю, літні люди сповнені енергії і безцінного досвіду, якого так не вистачає молодому поколінню.

Сучасна молодь - онук Павло та його кохана Даша, з подивом і навіть легким презирством сприймають милих і добродушних людей похилого віку. Їх турбулентний драйв життя сповнений мріями про багатство, становище в соціумі і безтурботне сімейне гніздечко, де світом правлять цифрові технології.

Апогей вистави - соло-бенефіс пані Конті у виконанні Тетяни Стебловської. Вишуканість і простота цієї незламної жінки з щирим серцем підкорюють усіх оточуючих. Проживши довге і нелегке життя, героїня не втратила оптимізму і краси. Її граціозність і чарівність, як і раніше, зводять з розуму чоловіків, які не приховують симпатії. У свої роки ця жінка вміє бути кокетливою і мудрою, щирою і шляхетною. Запальний  танець і незабутнє вокальне соло в її виконанні викликають захоплення і бурхливі овації. Феєричне соло літньої пані - це життя, що виблискує, мов діамант на сонці, а кожна грань відбивається у ритмі почуттів, кружляє та захоплює. Вічність все ближче, тихими кроками прямує до неї.

Годинникар Райнер у виконанні Валерія Легіна – невгамовний веселун та бадьорий духом чоловік. Актор, який створює образ тонкого ювеліра, здатного «воскресити» будь-який годинниковий механізм і змусити його рухатися вперед. Іронізуючи над гіркою правдою життя, герой сприймає світ з посмішкою і гідністю. Годинники для нього, немов діти, яких він плекає з батьківською турботою упродовж всього життя. Енергійний чоловік, без зайвої метушні та клопоту, справляє враження трохи дивакуватого, але кмітливого витівника. Швидкоплинність часу для нього відтворюється скрізь стрілки, маятники, циферблат годинників, якими він захоплюється усім серцем та турбується - це для нього сенс життя.

Жага до життя та стрімкий вир почуттів героїв підводить нас до відомої приказки: щасливі годин не спостерігають. Так, важливі не стільки вікові ознаки, скільки невмируще бажання охопити увесь світ, насолодитися кожною хвилиною цього життя під акомпанемент годинника з боєм.