воскресенье, 29 января 2017 г.

«Правило боя». Made in Ukraine



-Почему мальчики любят биться?
 - Мы любим побеждать.
Фильм «Правило боя»



Александр Усик, Василий Ломаченко, Владимир Кличко… Можно продолжать называть известных украинских боксеров, которые стали уже кумирами для миллиона мальчишек. Наверное, как и для второклассника Назара из Волновахского района, который заказал Деду Морозу боксерские грушу и  перчатки. Мечта сбылась, теперь впереди тренировки. И путь к победе. Об этом мальчике я узнала из новостей, когда возвращалась после премьеры фильма «Правило боя».  Первые зрители увидели долгожданную первую украинскую спортивную драму с элементами экшна в Киеве 20 января.


Герой фильма Тарас – сын покойного олимпийского чемпиона по боксу, сначала выступает спарринг-партнером Игоря (Евгений Галич), а потом в силу обстоятельств  выходит на финальный поединок с сильным соперником. И он должен либо победить и попасть за решетку, либо проиграть, оставшись на свободе. Роль главного героя Тараса исполнил Влад Никитюк. Он играет молодого парня, который знает чего хочет и умеет брать на себя ответственность не только за себя, но и за других людей. Боец не только не ринге, но и прежде всего – по внутренним убеждениям.  

В фильме представлен достаточно сильный актерский состав. Можно сказать оld & young school на одной площадке: народные артисты Украины – Алексей Горбунов, Станислав Боклан, Сергей Романюк, заслуженный артист Крыма Ахтем Сейтаблаев, Анатолий Пашинин, Дарья Трегубова, Паша Ли, Дмитрий Ступка, Станислав Мельник, Сергей Житниковский, Станислав Мельник. И конечно, украинский боксер Александр Усик. Для него это был дебют в кино. Также как и для Полины Логуновой и фронтмена группы О’Тorvald Жени Галича.
После премьерного показа в Киеве, мнение зрителей сложилось неоднозначным. Одни выражали полный восторг, другие –  остались недовольны сценарием, третьи – дубляжом…
Возможно, в определенной степени претензии зрителя обоснованы. Шаблонный сюжет? «Ну да наверное, может быть», - соглашается режиссер Алексей Шапарев, и тут же рассказывает невыдуманную историю. На одном из допремьерных показов к нему подошла журналистка и рассказала, что история в фильме на 80% похожа на историю ее жениха. То есть, шаблон шаблоном, а жизнь подсказывает сюжеты. Это не попсовая «сериальщина».

Быть победителем или лузером? У каждого свой ответ. Победа никогда и никому не достается легко. Путь к победе проходит не только через изматывающие тренировки. Но и через внутреннюю борьбу. И поэтому не случайно «Твой дух - твое оружие» - месседж фильма.

Еще один приятный бонус для любителей нашего кино - в фильме использованы саундтреки только украинских музыкальных групп - О’Тorvald,The Hardkiss, Бумбокс, Detach и ЯрмаК.

Продюсеры: Андрей Корниенко, Алексей Шапарев, Андрей Ермак, Максим Лещенко, Артем Колюбаев.

В этом году также планируется выпустить полную четырехсерийную версию фильма.
А в ближайшее время украинское кино смогут увидеть в Беларуси, Прибалтике, Казахстане, а также в ряде других стран.

Бюджет фильма - около 500 тысяч долларов.







Алексей Шапарев: «Герой – обычный парень с улицы, который попал в определенные  жизненные обстоятельства. Это была попытка сделать такого героя нашего времени. Героя, не покрашенного одной краской, потому что в человеке есть и черное, и белое, и желтое и всяких цветов хватает. Если человек выходит драться в финале, то в любом случае он должен победить, но только победа у него получилась неоднозначная –  он победил и сел в тюрьму, потому что за свои ошибки надо всегда отвечать».

Влад Никитюк: «Я никогда не занимался раньше боксом, но у нас был замечательный тренер Сергей Житниковский, который нас учил и тренировал. Тренировался интенсивно два месяца, но этого мало. Поэтому продолжаю и сейчас заниматься, потому что планируется снять сериал".





Ахтем Сейтаблаев: «Мне было интересно, чтобы используя минимум выразительных средств сделать так, чтобы мой персонаж был интересен зрителю. Если это получилось, я рад. В первую очередь, это заслуга режиссера».


Станислав Боклан «Я работал и радовался, что рядом столько молодых талантливых людей. Замечательная музыка, замечательные молодые артисты. И я понимаю, что наше кино в надежных талантливых руках».



Женя Галич:«Фильм «Правило боя» - это маленькая ступенька к тому, чтобы в нашей стране появились фильмы, которые мы могли бы смотреть созданные нашими людьми, с  украинским саундтреками без привлечения государственных денег и людей «со стороны».










суббота, 14 января 2017 г.

Театр и жизнь. Как донецкие артисты покоряют новую сцену

Наши героини до войны работали в Донецке - в национальных театрах Украины. Спектакли, гастроли, репетиции - все шло своим чередом. До определенного момента, оказавшегося переломным. И они вынужденно поменяли место жительства, дом, работу. Но сегодня они снова в рядах национальных театров и выступают для жителей Украины.
«Голос Донбасса» в столице
Она всегда улыбается. Излучает позитив и радует теперь уже столичных зрителей своим голосом. В той жизни, еще в Донецке, у нее были первые вокальные партии в музыкально-драматическом театре, для нее ставили спектакли, намечались новые проекты всеукраинского масштаба. Но обстоятельства оказались другими. И переехав в Киев, заслуженная артистка Украины Любовь Доброноженко открыла для себя новые горизонты, в частности на сцене Национального драматического театра им. И.Франка. «Я уезжала на две недели, в уверенности, что вернусь домой. Но на всякий случай захватила с собой кошку. Фактически все уже выехали, и было мало людей, поэтому кормить ее было некому», - вспоминает актриса, спустя 2,5 года.
Тогда решение об отъезде они с супругом приняли буквально за минуту. Держаться уже не было сил, а за детей: десятилетнюю Вику и шестнадцатилетнего Славика было очень тревожно. Они успели уехать в последний день работы железнодорожного донецкого вокзала. Сначала они поехали к ее маме в Черкассы, а потом на пару недель – отдохнуть на берегу Днепра. Надеялись, что все наладится на Донбассе. Но снова вернулись в Черкассы и пробыли там до ноября.
Потом взяли курс на Киев. В столице с жильем семье помогли друзья. С работой было немного сложнее. Однако Люба, имея немалый опыт и прекрасные сценические данные, смогла получить ставку в театре им.И.Франка. А вот дети адаптировались к столичной жизни по-разному. Младший ребенок – Вика до сих пор скучает по Донецку и Черкассам.
«Дочке хочется вернуться в свою комнату, домой, это ее родина. Киев же она считает очень шумным, хотя уже немного привыкла. Если бы сейчас был выбор: Киев или Черкассы, она с удовольствием вернулась бы в Черкассы, ей там больше нравится», - говорит Люба. Поэтому, если у мамы гастроли там, обязательно дочка всегда рядом. А вот сын адаптировался в столице – стал студентом и небезуспешно работает.
В национальном театре им. И. Франко бывшая дончанка задействована в нескольких спектаклях. Выигрышная выразительная внешность, проникновенная актерская игра и главный ее козырь - сильный вокал - все в комплексе позволяет ей создавать неповторимые образы на сцене.
«Каждый спектакль интересен для меня. Работа с новыми режиссерами – это и новые возможности профессионального роста, и полезный опыт. Шанс работать в этом театре дается немногим артистам, и я это ценю», - говорит Люба. По ее словам, коллеги - отзывчивые, помогают и поддерживают.
В театре им. Франка она занята в спектаклях: «Три товарища», «Мама сказала «ні», «Наталка-Полтавка» и других.
Изредка скучает по спектаклям из довоенной жизни. Там она проработала 15 лет. Еще до войны Люба представила в донецком театре бенефисный спектакль «Мария Каллас. Жизнь без любви» режиссера Анны Цыбань. Это была история оперной певицы через призму ее личных воспоминаний. Зрители раскупали билеты на два месяца вперед.
«Если бы сейчас восстановить этот спектакль здесь в Киеве, на малой сцене, то он быстро  нашел бы «своего зрителя»», - с ностальгией вспоминает актриса.
Люба иногда приезжает с концертными программами на Донбасс, чтобы поддержать морально и духовно жителей.
«Не нужно боятся Донбасса как мертвой зоны. Спектакли, концерты, программы – это необходимая поддержка для всех, кто там сейчас находится. Это внимание к ним, их помнят и ценят», - говорит актриса.
Еще за эти 2,5 года Люба Доброноженко провела несколько сольных концертов в Черкасской филармонии. Ее выступления обязательно проходят в сопровождении симфонического оркестра.
А на День Независимости в этом году она по приглашению заслуженного деятеля искусств Василия Василенко (тоже бывшего дончанина) выступала с президентским оркестром под управлением дирижера Анатолия Молотая.
Колоссальная занятость объясняется просто – любовью к жизни и музыке. И куда актриса не приезжала бы, она сразу заражает всех своим оптимизмом и энергетикой. Или украшает цветами. Например, в Киеве возле своего дома Люба создала мини-палисадник. Как символ новой жизни.
«С каждым днём всё больше понимаю, что жизнь прекрасна. Самое главное - не унывать. Жить!Любить! И идти только вперед, не оборачиваться», - уверена Любовь Доброноженко.
Катя Томашек: искать «безупречный театр» - наивно
«Она очень «породистая» девушка. Прекрасные данные, не знаю, чего она не солистка!», - прокомментировал Раду Поклитару выступление артистки балета бывшей дончанки Кати Томашек на одном из кастингов танцевального шоу. С ее данными реально можно быть первой примой балета. Но она за лаврами не гоняется. Тем более в их семье уже есть ведущий артист – супруг Виктор.
Сейчас оба работают в одном из лучших театров Украины – Одесском Национальном академическом театре оперы и балета. До этого оба набирались опыта в Донецком национальном театре оперы и балета: Катя- 7 лет, Виктор – 5 лет.
Тогда они планировали свою жизнь в Донецке, а перед самым началом войны собрались покупать свое жилье.
«Когда начинались волнения в городе, тогда задумались, стоит ли спешить с покупкой квартиры. Плюс возникли вопросы по работе. У нас был запасной вариант – уехать переждать, но чтобы на совсем – нет, даже не думали», - вспоминает Катя.
И тогда они взяли отпуск за свой счет и полетели на отдых. Спустя две недели вернулись.
«Мы прилетели в Донецк, а через час аэропорт уже был захвачен. Это было удивительное везенье и шок одновременно», - рассказывает Катя.
Ежедневный выход на работу превращался в испытание. Машину приходилось оставлять в гараже и ездить общественным транспортом. В целях безопасности. Когда перед окном их комнаты в общаге пролетел военный вертолет, а по ночам по улицам бродили люди с автоматами, останавливая любые машины, становилось жутко и страшно. Катя с Виктором собрали вещи  и поехали в Киев – к родственникам мужа. Переждать.
«Я тогда забрала все, что помещалось в автомобиль. Даже кухонную технику. И не зря», - говорит девушка.
Прошел месяц, два. Тем временем ситуация в Донецке накалялась: обстрелы усиливались. В театре собирались на гастроли и требовали, чтобы они вернулись. Ребята отказались ехать. Чтобы не потерять форму, в Киеве они ходили на занятия в национальный театр оперы и балета.
«Есть такая практика, что если ты ходишь заниматься, на тебя могут обратить внимание и взять в труппу. Но нам все время говорили – подождите еще. У меня сложилось такое мнение, что без связей или финансового подспорья в труппу этого театра попасть нельзя», - считает Катя.
 
В октябре 2014 года проходил набор артистов балета в Одесский театр оперы и балета. Катя и Виктор поехали. Обоих взяли в штат театра, тем более, что они уже здесь были на просмотре несколько месяцев назад.
По ее словам, профессиональная адаптация в Одесском театре прошла благополучно. В коллективе очень хорошо приняли. Здесь уже работает «целая плеяда из донецких артистов». Специфика работы здесь немного иная – у каждого артиста есть личный педагог, с которым он занимается. Плюс общие репетиции.
«Ты можешь подготовить какую-то партию и предложить вышестоящему руководству. Таким образом, я показываю свой уровень, стремление к росту. В каждом театре есть свои плюсы и минусы. Искать «безупречный театр» - наивно и нецелесообразно. Надо просто уметь и хотеть работать», - говорит Катя.
Когда супруги только переехали, были проблемы с арендой жилья. «Клеймо» донецкой прописки плюс любимая кошка «отпугивали» владельцев квартир. Повезло, что у мужа киевская прописка.
О том, что они переселенцы, ребята особо не задумывались, да и не ощущали себя таковыми.
«Мы не оформляли никаких справок ВПЛ, документов, не было необходимости», - говорит девушка.
Однако, по ее словам, иногда наличие такой справки имеет своеобразный «эффект лояльности». Например, в больнице это бесплатная возможность сдать анализы или попасть прием к узкому специалисту.
«Наверное, придется оформлять эту справку», - думает Катя.
По ее словам, «донецких» иногда воспринимают так, что едва ли не приравнивают к сепаратистам. Мол, вы ж оттуда приехали, вы все такие.
«Это неприятно. Иногда доходит до оскорблений. Особенно это ощущалось, когда у нас были донецкие номера на машине. Некоторые пытались «проучить» нас на дороге», - рассказывает девушка.
В паспорте у Кати до сих пор донецкая прописка, но это не мешает ей заниматься любимым делом и зарабатывать себе на жизнь. В ее репертуаре партии Мерседес ("Дон Кихот" Л. Минкуса), Испанский танец и Большие лебеди ("Лебединое озеро" П. Чайковского), Индусский танец ("Баядерка" Л. Минкуса), Гудула ("Собор Парижской Богоматери" М. Жарра), Марджана ("1000 и 1 ночь" Ф. Амирова), Озе ("Пер Гюнт" Э. Грига). Но за главными ролями Катя не гоняется, потому что на первом месте для нее семья. И уже в этом году в семье ожидается пополнение.
Ирина Голиздра, «ОстроВ»

среда, 11 января 2017 г.

Мар’яна Садовська:"Моя мета – дати почути справжній голос Донбасу"

«До початку війни я жодного разу не була на Донбасі, і мала дуже стереотипне уявлення про східні регіони України. Єдиний позитив, якщо це слово взагалі доречно вживати у цьому контексті, війни у тому, що мені вдалося познайомитися з культурою Сходу нашої країни», – говорить Мар’яна Садовська, українська співачка, актриса, аранжувальниця та фольклористка. Садовська вже багато років мешкає у Кельні (Німеччина) та популяризує українське мистецтво на теренах Європи та Америки. У її творчому доробку три сольних музичних альбоми, численні музичні композиції та низка театральних ролей. У вересні Мар’яна Садовська завітала на Донеччину, де знайшла унікальні музичні скарби, які згодом представить у Нью-Йорку.
Мар’яно, ви нещодавно приїздили на Донеччину. Що саме вас зацікавило і які міста вдалося побачити?
Насправді я приїжджала в Україну на конференцію, що відбувалась з приводу річниці трагедії Бабиного Яру. Після виступу в Києві, вдалося поїхати на Донбас, а якщо конкретніше – у Волноваський район. Для мене це стало своєрідною етнографічною міні-експедицією.
Чому ви обрали саме Волноваський район?
Це довга історія, тому спробую пояснити з самого початку. Враховуючи те, що я зростала у Львові, мені здавалось, що тільки там збереглися традиції і мова. Я пам’ятаю, яким відкриттям 20 років тому для мене стала східна, північна, центральна Україна, де збереглись автентичні традиції в селах. Подібний стереотип був у мене і стосовно Донеччини: здавалось, що там тільки колгоспи, «руський мир», все знищено і  нічого не залишилось.
Коли два роки тому я вперше поїхала до Маріуполя з благодійними концертами – моя думка змінилась. Після того, я була в Приазов’ї кілька раз. І ось під час поїздки з Сергієм Жаданом, виступаючи у Волноваському будинку культури, я запитала одного із працівників сцени, чи чув він народні пісні у селах району. Він не лише розповів, що співи – це частина культури району, а і познайомив із засновницею музичного колективу «Заграйярочка» Іриною Крюченко.
Я дуже вдячна долі, що зустріла її. Скажу навіть більше, вважаю, що ми всі повинні дякувати Ірині Крюченко, адже вона давно їздить по навколишніх селах та записує, і зберігає унікальні матеріали. Ця жінка зуміла створити дослідницько-фольклористичний гурт, що об’єднує людей, закоханих у автентичний спів. У «Заграйярочці» співють три покоління. Збереження традицій там на першому місці. 
В Німеччині російською пропагандою роздмухується теза, що на Донбасі всі хочуть до Росії, і, повірте мені, цей міф дуже потужний. Ми всі (українці, що живуть в Німеччині) намагаємося це спростувати. Знаєте, я завжди кажу, що маю дві мети: перша – творча, щоб донести цю музику та спів до людей; друга має політичний контекст — дати почути справжню Україну, а тепер ось і справжній «голос Донбасу».
У радянські часи українцям закривали доступ до нашої автентики, підсовуючи такий собі кітчуватий фольклор, який зараз називають «шароварщиною». До прикладу, вищезгадана Ірина Крюченко проводить майстер-класи та пояснює вчителям музичних шкіл різницю між стилем «колгоспного ансамблю пісні і танцю» та справжніми перлинами української культури. Автентичний спів та музика – це як серце, що б’ється. Поки воно б’ється, життя продовжується.
У яких селах ви побували?
Мені вдалося відвідати Єгорівку, Дмитрівку, Златоустівку, Калинівку, Хлібодарівку і власне Волноваху. І до кожного з цих місць потрібно повертатися. Коли я починаю розшифровувати матеріал, який зібрала у Волноваському районі, то побачила, що мені вдалося знайти, без перебільшення, справжні скарби. Спів стареньких бабусь потрібно не лише збирати, а і прагнути найголовнішого – робити все, щоб ці пісні звучали та не забувались.
Яким чином ці автентичні скарби з Донбасу в подальшому трансформуються у вашій творчості?
Найближчим часом я буду брати участь у проекті Вірляни Ткач (американська режисерка українського походження) у Нью-Йорку. Це буде візуально-музичний арт проект, де я планую заспівати дещо із зібраного у Волноваському районі.
Насправді, мені хочеться зробити проект, у якому автентичні музики з заходу України з Гуцульщини чи Лемківщини приїхали б на Донбас та зустрілись з тими бабусями, які співають по селах. Звичайно, дуже хотілось, щоб колектив «Заграйярочка» побачили та почули у Німеччині та Америці.
Чи є у Вас в планах нові етнографічні поїздки дорогами Донбасу?
Звичайно, мрію повернутись і далі шукати та записувати матеріал. Хотілось б побувати і на Луганщині, і у грецьких селах біля Маріуполя.
Подібні проекти потребують потужного фінансування. Реалізувати самотужки – майже неможливо. Чи слід в такому випадку сподіватися на діалог з державою, яка може допомогти коштами?
Звичайно, на цей діалог ми очікуємо і нам слід його вимагати від держави. Та все ж, в першу чергу сподіватись на себе. Наприклад, коли я почала їздити до Маріуполя, то побачила там численні благодійні акції.
На сьогодні вже є результат – у Маріуполя з’явились чотири арт-майданчики. Такі метаморфози дають надію, що наша справа не марна. Але, відверто, хотілось б, щоб такі ініціативи не залишались лише справою волонтерів, а і перетворювались в державні інституції, що займаються саме питаннями української культури. Втім, я розумію, що питання грошей – одне із найважливіших у реалізації подібних проектів.
Ми з чоловіком, режисером, також постійно шукаємо кошти і подаємось на різні грантові проекти, що пов’язані з культурою в Україні.
Які з цих проектів вже вдалось реалізувати?
Завдяки грантовим коштам ми запросили декілька українських театральних колективів до Німеччини у рамках міжнародного фестивалю Globalize Cologne, який ми організовуємо. Поступово робимо маленькі кроки. На жаль, до сьогодні, коштів на проект в Україні ми не отримали. Але будемо шукати далі!
У Німеччині, де я мешкаю, немає міністерства культури, але є грантова система, що дозволяє реалізувати певні можливості та отримувати кошти на свої проекти. Крім того, є такі інституції як Гьоте Інститут, котрі займаються промоцією німецької культури у світі. Мрію, щоб так було і в Україні. Ми повинні вимагати від держави звертати увагу на культуру, тому що вона сильніша, ніж зброя.
На мою думку, якщо б існував реальний контакт між українцями, то Росія та Путін не змогли б в такій формі використати міф поділеності нашої держави на “проросійський” Схід та “націоналістичний” Захід.
Саме тому я вважаю такими важливими для України такі проекти, як "Донкульт" і "Галіціякульт". В Україні потрібно опікуватись не лише гуманітарними, а і культурними проектами. Адже, якщо ми самі не будемо працювати, а будемо чекати на допомогу держави, то нічого не вийде.
Зараз, особливо на сході, відчувається патріотичне піднесення у мешканців порівняно з попередніми роками. На вашу думку, таке перезавантаження допоможе підняти рівень самоідентифікації та загалом культури до гідного рівня?
Коли я почала приїздити в зону АТО, то бачила, як люди розмальовують все жовто-блакитними кольорами, ніби надаючи цьому сакральної сили. Дуже важливо відчути зсередини національну самоідентифікацію. Прийшов час, коли кожна людина повинна визначитися, в якій державі вона прагне жити: у незалежній європейській сучасній Україні чи у темряві Середньовіччя, куди прямує Росія. Цей вибір стосується саме держави. Тобто я єврей, росіянин, грек, поляк чи українець хочу жити в Україні, де гідність людини цінується понад усе.
І коли люди одягають вишиванку або віночок – для мене це внутрішня потреба вибору, маніфестація свого вибору.
Та є й інша сторона медалі. Змінюється форма, втім зміст залишається старий. Наприклад, коли я була у Дніпрі, то студенти з театральних вишів проводили репетицію вистави, що фактично була поставлена в кращому стилі соцреалізму. Лиш замість Леніна та комсомольських пісень – прапор та українські пісні. Це було жахливо. Саме тому я наголошую на тій важливій місії, яку виконує Ірина Крюченко. Ми повинні відрізняти золото від блискучих обгорток.
З ким із українських діячів культури ви співпрацюєте?
Найбільше я пов'язана з моєю Альма-матер — тобто театром Леся Курбаса у Львові. Але я шукаю контактів з колегами в Україні і страшенно щаслива за кожну можливість співпраці. Дуже важливими для мене стали спільні проекти з режисером з Києва Андрієм Приходьком, з музикантом Марком Токаром, колективом "Курбаси" та "Козак Систем". А два роки тому почала створювати композиції на тексти Сергія Жадана та Любові Якимчук.
Існує твердження, що світ вже втомився від теми війни в Україні. Які настрої панують у Німеччині?
Не буду лукавити, тема України вже давно не на перших шпальтах німецьких видань. Нещодавно мої знайомі запитували мене: «Ну що, у вас вже там все добре?». Про те, що війна продовжується - переважно мовчать. Але потрібно про це нагадувати. В той же час, в Німеччині нарешті починають усвідомлювати небезпеку від Росії та Путіна. Проводять паралелі між Сирією та Україною у цьому контексті…
Німеччина одна з країн, що зіштовхнулась з проблемою біженців, як їх сприймають там?
Це болюче питання. В нас багато біженців з Сирії, Іраку, Афганістану. І знаєте, тут, у Європі, зростає радикальне націоналістичне крило, яке починає нагнітати атмосферу страху..
Схожі тенденції я бачу і в Україні. «Ось скоро ми всі будемо змушені розмовляти арабською мовою”, - чути у Європі. «Ось приїдуть донецькі і нас русифікують», - можна почути в нашій країні. Та я рада з того, що такі спалахи ненависті та нерозуміння швидко гасять. Вірю, що людське співчуття і пам'ять будуть сильнішими. Потрібно робити все, щоб не допускати маніпуляцій на тему переселенців та біженців.
Налагодженню діалогу в цьому питанні допомагає і мистецтво. Наприклад, Київський театр переселенця привозив до Німеччини свої вистави, де брали участь саме діти з Донбасу. Ви слідкували за цими проектами?
Нещодавно у Німеччині я була на виставі, де брали участь 30 підлітків з Донбасу. Керівник проекту Алла Вайзбенд організувала виставу – «Я є інший ти». Між українськими та німецькими дітьми відбувався діалог, вони створили музичний перформанс-спілкування. Діти, що пережили війну, читали свої тексти, свої історії. Відчувалась світла сила від цієї зустрічі. Вистава була представлена у трьох містах. Втім, я б хотіла , щоб якомога більше міст побачили ці вистави. Знаєте, це як запалити свічку – це ще не вогнище, але вже маленький вогник, який залишить своє світло й тепло. Я знаю, як це важко було організувати, особливо з фінансової точки зору. Але я вірю, що такий маленький вогник - це набагато важливіше, ніж будь-які акції та протести. Саме такі проекти допомагають протидіяти втомі від української тематики у європейських ЗМІ та сприяти зближенню і порозумінню між людьми.
Ірина Голіздра, "ОстроВ"
Фото: Вальдемар