пятница, 3 апреля 2015 г.

Почути голос серця - "Лёвушка. Письмо Богу"

Твори сучасного українського драматурга Анатолія Крима приваблюють і  режисерів, і глядачів. Вистави збирають аншлаги не тільки у столичних театрах, але й на інших сценічних майданчиках нашої країни. Так, у грудні відбулася прем'єра в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії - «Льовушка» та «Лист Богу» в постановці Ігоря Славинського.

Перш ніж говорити про виставу на миколаївській сцені, нагадаємо, що Ігор Миколайович вже встиг перевести на сценічну мову в «Театрі на Подолі» зазначені спектаклі-розповіді. А два роки тому «Льовушку» також представили в Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі. І тому в миколаївському театрі - це вже третя сценічна версія обраного твору А.Крима режисерським почерком І.Славінського. Крім цього - у театрі вже йдуть інші твори заявлених режисера та драматурга.

«Льовушка» і «Лист Богу» - окремі спектаклі, об'єднані у «Вечір одноактної п'єси» і  розділені антрактом. Режисер переклав прозовий текст на сценічну мову, інкрустував вокальними мотивами і метафоричними штрихами. Обидві постановки пронизані нотами ностальгії на тлі повоєнної розрухи та бідності. «Лист Богу» - вистава, де головним провідником теми до глядачів є образ знедоленого старого чоловіка, єврея за національністю, Янкеля Лемареса. Самотній, такий непоказний продавець голок, а стає поштовхом до пробудження черствої душі начальника місцевої міліції капітана Побойна. У воєнні роки і Лемарес, і Побойня втратили свої родини і з того часу душевна рана не може загоїтись, спільне горе об'єднує їх. Лемарес щиро вірить і сподівається на милосердя Бога, а тому пише йому листа, який потрапляє до начальника міліції.
Лемарес у виконанні заслуженого артиста України Володимира Карпенчука постає як образ чеховського героя (тихої, скромної людини), якого всі жаліють і вважають блаженним. Часом здається, що його погляд може промовити більше, ніж його слова: втомлені очі від безпросвітної бідності й туги, ледь помітна посмішка з гіркотою прожитих потрясінь, змарнілий і трохи згорблений, але не втрачає надії на вищі сили. Блаженний Лемарес викликає співпереживання і співчуття у глядача: його життя покалічене війною і тоталітарною системою держави.
Однак на відміну від постановки в Театрі на Подолі, трагедія Лемареса на миколаївській сцені зміщена на другий план. Головним полотном для розкриття смислових посилів вистави є образ грізного капітана Побойні. Зовні - жорсткий і суворий, нещадний і ревний прихильник системи, він намагається приховати залишки гуманності та совісті в своїй душі. Образ Побойні актор театру Микола Тамарянський створює за допомогою не тільки зовнішніх штрихів. Внутрішня боротьба між обов'язком і совістю, між милосердям і сталінським режимом чітко виражається в напруженій інтонації, холодному погляді, в якому ледь вгадується весь біль, який йому доводиться стримувати. І тільки наодинці з собою, Побойня може дозволити собі вилити стражденну душу в порожнечі мовчазних стін свого кабінету.
Ще одна жертва тоталітарної системи - помічник капітана міліції Тихоненко у виконанні актора театру Олега Мамикіна. Перед нами типовий образ підлабузника, якому непритаманні людські цінності. І Мамикін, і Тамарянський у виставі паралельно втілюють ще й образи жителів села - бариги та інваліда з оточення Лемареса. Такий режисерський прийом дозволяє показати глядачеві миттєвість і непередбачуваність нашого життя, а також вимагає від акторів подвійного сценічного існування. А єдиний жіночий образ у виставі - продавщицю Зінаїду, майстерно втілила на сцені актриса Тетяна Вінник. Чарівна блондинка з щедрим серцем і чуйною душею уособлює сімейний затишок, якого так не вистачає всім героям, особливо Лемаресу.
Незважаючи на те що «Лист Богу» наскрізь віддзеркалює імпульси  післявоєнної епохи, тема збереження людської гідності і набуття довгоочікуваного щастя актуальна і в теперішній час.

У виставі «Льовушка» через образ головного героя - наполовину єврейського хлопчика Льови, розкривається проблема пошуку себе, свого коріння. Непрості повоєнні роки, типове подвір’ячко на Подолі, де гуртом переживають радість і горе, лаються і миряться, випивають і наспівують «… якщо на батьківщині з нами зустрічаються кілька старих друзів, все, що нам дорого пригадується, пісня звучить веселіше...». Саме в такій атмосфері і живе кмітливий хлопчик Левко, який з самого дитинства оточений любов'ю і турботою своїх бабусь. Образ рудоволосого неслухняного хлопчика втілює актор театру – Олександр Магльований. Інфантильний і пустотливий хлопчисько із підкоченими  штанами намагається догодити і батькам, і бабусям, які дуже люблять онука. Одна бабуся, Роза - єврейка за походженням, інша, Даша - українка, ворогують між собою вже довгі роки. Національний колорит бабусь дуже гармонійно підкреслюється їх вокальним тандемом: на сцені одночасно звучать «Місяць на небі, зіроньки сяють...» у виконанні бабусі Даші і єврейський мотив «Тум балалайка» з вуст бабусі Рози. Ліричний заспів посилює емоційне сприйняття на підсвідомому рівні, повертаючи кожного з нас до свого коріння, до своєї родини та Батьківщини.
«Холодна» війна анітрохи не заважає бабусям спілкуватися з онуком і виховувати його згідно з релігійними традиціями і прищеплювати ази Тори або Євангелія. І ось перші кроки дитини в православному храмі, де переляканий хлопчисько з трепетом вдивляється в образи святих і сподівається побачити Бога. Допитливий  Льовушка цікавиться у бабусі Даші: «Бог і в Америці живе?», на що вона з іронією відповідає: «Ні, звичайно. Вони агресивні». Після цієї репліки зал вибухає оплесками.
По п'ятницях хлопчик смиренно йде в синагогу, а по неділях - до церкви, за що і отримує від кожної бабусі грошову винагороду. Левко перебуваючи між двома релігіями, ще не усвідомлюючи цього, намагається зрозуміти: «Де ж ховається Бог? Як Бог може що-небудь чути, якщо сотні людей його просять про щось одночасно? ». Відповіді на такі недитячі питання хлопчик знайде лише тоді, коли подорослішає...
Родинне вогнище для Льови як маяк для корабля; не випадково він йде служити на флот, все далі відриваючись від сімейного гнізда. На зміну дитячій цікавості приходить усвідомлення важких втрат - з життя йдуть його земні ангели-охоронці - бабусі. Ніякі багатства не можуть замінити тепло рідних рук, які вже ніколи не обіймуть його... Замислений і спокійний Льова із сумом згадує про рідних йому людей і, як і раніше, філософствує про сенс життя: «Люди все найголовніше залишають на потім, і серед цього самого головного є ті слова, які не встигнеш вимовити». Саме ці слова і визначають головний сенс вистави.
 Образ Льовушки більш гармонійний на початку виставі - вдала зовнішність плюс грайлива пластика виразно відображають дитяче світосприйняття. А далі, в окремих епізодах, особливо напружених монологах не вистачає драматизму в акторській грі, чуйного відчуття самотності та безвиході, від якої страждає герой.
Два полюси вистави - бабусі, які настільки колоритно втілили актриси Миколаївського театру – Світлана Нікітасенко і Людмила Баранова. Контраст єврейської та української ментальності відображався не тільки в костюмах героїнь. Добродушний погляд бабусі Даші, її жвавість і безпосередня відкритість усупереч більш суворій, але так само ласкавій і трішки педантичній бабусі Рози - акцентували увагу глядацького залу. Друг дитинства - хуліган Вітька (Олександр Лебідь) привернув увагу своєю неординарністю та експресією. А без двірника (заслужений артист України Андрій Дерік) і точильника (Олександр Щесняк) – головних заводіяк двору, спектакль втратив би ностальгічний акцент.
Сценографія вистав практично ідентична попереднім постановкам, за винятком простору. У миколаївському театрі - обидві вистави йдуть на великій сцені, і це трохи знижує емоційну амплітуду; відсутня камерність; четверта стіна в цьому випадку заважає повноцінному сприйняттю.
Ще один мінус - композиція, яка передбачає з'єднання двох складних за емоційним навантаженням вистав. І справа не в часі, а в тому, що втрачаються смислові посили. І в «Льовушке», і в «Листі Богу» розкривається істина людського буття, втрачених цінностей і головне - ставиться питання про віру, без якої людині жити неможливо. Тому доречно було б ці вистави показувати в окремий час одна від одної, щоб не порушити цілісність художнього твору.

Почути голос серця і стати людиною - заклик, що з’єднує дві вистави в єдину канву акторських робіт. А по той бік сцени - глядачі, які виходять із зали зі сльозами на очах...