суббота, 21 февраля 2015 г.

Стрімкий вир життя, або «Соло для годинника з боєм»




Спілкуючись з режисером Ігорем Славінським, завжди відчуваєш позитивний настрій та добрий гумор. Напевно тому його вистави приваблюють душевністю та ліричністю. Остання робота режисера – «Соло для годинника з боєм» у Молодому театрі. За жанром – комедія, яка змушує замислитися кожного з нас  – для чого ми витрачаємо життя, в чому його сенс? Варто подивитися ще й тому, що у виставі заявлені метри сцени – Олександр Безсмертний, Валерій Легін, Тетяна Стебловська.

Багато спектаклів Ігоря Миколайовича інкрустовано музичними мотивами, що підсилює емоційну ноту кожної мізансцени. І ось відкривається завіса, і перед нами типовий вуличний музикант виконує задушевну пісню під гітару. «Вічність, я тебе люблю ...» - звучить лейтмотивом вистави, і ще не раз він нагадає нам про вир життя…
У старенькій квартирі, де живе дід з онуком  невпинно відбиває свій ритм вічність - «тік-так». Дід дбайливо зберігає декілька годинників різних епох, різних поколінь як символ нескінченності та життя, що так швидко минає. Вікові ознаки життя аніскільки не обмежують вже посивілих старих людей, які, за словами онука, нагадують зоопарк. Так, вони кумедні, а їхні обличчя випромінюють щирість і життєрадісність, їхні наївні посмішки викликають розчулення та захоплення. Незважаючи на плин часу, вони «мчать» уперед, щоб  встигнути насолодитися сповна цим життям. Старість - не привід для смутку, а тим паче для бездіяльності. Навпаки, спрага до життя прокидається з новою швидкістю, літні люди сповнені енергії і безцінного досвіду, якого так не вистачає молодому поколінню.
Сучасна молодь - онук Павло та його кохана Даша, з подивом і навіть легким презирством сприймають милих і добродушних людей похилого віку. Їх турбулентний драйв життя сповнений мріями про багатство, становище в соціумі і безтурботне сімейне гніздечко, де світом правлять цифрові технології.
Апогей вистави - соло-бенефіс пані Конті у виконанні Тетяни Стебловської. Вишуканість і простота цієї незламної жінки з щирим серцем підкорюють усіх оточуючих. Проживши довге і нелегке життя, героїня не втратила оптимізму і краси. Її граціозність і чарівність, як і раніше, зводять з розуму чоловіків, які не приховують симпатії. У свої роки ця жінка вміє бути кокетливою і мудрою, щирою і шляхетною. Запальний  танець і незабутнє вокальне соло в її виконанні викликають захоплення і бурхливі овації. Феєричне соло літньої пані - це життя, що виблискує, мов діамант на сонці, а кожна грань відбивається у ритмі почуттів, кружляє та захоплює. Вічність все ближче, тихими кроками прямує до неї.
Годинникар Райнер у виконанні Валерія Легіна – невгамовний веселун та бадьорий духом чоловік. Актор, який створює образ тонкого ювеліра, здатного «воскресити» будь-який годинниковий механізм і змусити його рухатися вперед. Іронізуючи над гіркою правдою життя, герой сприймає світ з посмішкою і гідністю. Годинники для нього, немов діти, яких він плекає з батьківською турботою упродовж всього життя. Енергійний чоловік, без зайвої метушні та клопоту, справляє враження трохи дивакуватого, але кмітливого витівника. Швидкоплинність часу для нього відтворюється скрізь стрілки, маятники, циферблат годинників, якими він захоплюється усім серцем та турбується - це для нього сенс життя.
Жага до життя та стрімкий вир почуттів героїв підводить нас до відомої приказки: щасливі годин не спостерігають. Так, важливі не стільки вікові ознаки, скільки невмируще бажання охопити увесь світ, насолодитися кожною хвилиною цього життя під акомпанемент годинника з боєм.



вторник, 3 февраля 2015 г.

«Загадкові варіації»: дуэль без правил



Собираясь на спектакль в Молодом театре – «Загадкові варіації», я успела просмотреть восторженные отзывы на сайте театра. Но я привыкла больше доверять именам режиссера и актеров, которых в этом спектакле всего два.
Взяв за основу текст замечательного драматурга  Э.-Э. Шмитта, режиссер Андрей Билоус представил зрителю необычную историю, которую заслуженные артисты Украины Алексей Вертинский и Станислав Боклан заполнили своей энергетикой в искрометном дуэте.
Спектакль-дуэль с одной стороны напоминает борьбу двух самцов за желанную добычу – женщину, а с другой – отражает трансформацию человеческих чувств, ведущих к опустошению внутреннего мира. В первые минуты зрителю легко и весело: иронизируя, герои пытаются найти общий язык. Журналист – Эрик Ларсен (Алексей Вертинский), пришедший к гениальному писателю Абелю Знорко (Станислав Боклан), чувствует себя неуютно в компании одиозного Нобелевского лауреата. Последний ведет себя самоуверенно, нагло, раскованно и порой даже цинично. Абель – эгоцентричная натура, знающая себе цену: «Я творю, а не ксерокопирую», – самодовольно заявляет он.
Великий писатель осознанно обрекает себя на одиночество и многие годы пытается найти спасение в творчестве и алкоголе. Он привык получать, наслаждаться всем и вся: «Мене не кохали, а жадали», – говорит он с завидным хвастовством, гордо расхаживая перед гостем. Демонстративная независимость – только иллюзорная оболочка, под которой прорастают сомнения и страхи. И сбрасывая с себя всю «белую пушистость» в виде белоснежного мехового плаща, харизматичный писатель не спешит открываться перед журналистом. Душевные муки Абель филигранно скрывает под маской неприступности и высокомерности; ему чужды сентиментальность и лирика настоящих чувств. Но жажда к неуемному наслаждению в итоге привела его к внутреннему опустошению, обезвоживанию.
Импульсивная  вербальная дуэль между двумя, казалось бы, состоявшимися взрослыми мужчинами обретает новый вектор – герои «снимают» маски. Постепенно водевиль-знакомство перерастает в  монолог Абеля-Боклана – это не просто ностальгия о былых временах, страстных переживаниях, а почти исповедь, попытка оправдать свои чувства и поступки перед незнакомым человеком. Тщеславный самец на наших глазах превращается в страстного любовника, боль и сладость  воспоминаний пронизывает каждую клеточку тела героя. Во взгляде – азарт, в голосе – дрожь и восторженность от пережитого наслаждения.
С неподдельным интересом и воодушевлением журналист внимает рассказу своего собеседника. Герой Алексея Вертинского - этакий интроверт, который анализирует услышанное, оценивает поступки опытного ловеласа и осмеливается высказать собственное мнение. Спокойно и без лишнего пафоса он произносит реплики-признания, которые шокируют и «убивают» Абеля. Эрик –Вертинский иногда напоминает мне Чеховского героя, который ввиду своей малозначимости и закомплексованности не может занять достойное место в жизни. За внешним благополучием и уравновешенностью Эрика скрывается личная драма несостоявшейся семейной жизни и любви. Тихим и жалостливым голосом он мелодраматично повествует о своей жизни, как мальчишка, пробивая на слезу. Эрик, в отличие от своего соперника, готов к самопожертвованию ради одной Единственной женщины. Самоотдача и есть его козырь, которым он пытается воспользоваться вопреки всем обстоятельствам.
Дуэлянты поочередно пытаются «добить» друг друга, бросая новые вызовы и взаимные упреки. Эмоциональная шкала спектакля «скачет» зигзагообразно все выше и выше, что постоянно держит зрителя «в тонусе». Оппоненты, как два полюса, экватором между которыми является Она – женщина, изменившая их судьбы.
Режиссер фокусирует внимание зрителей не только на проблеме одиночества и страданий. Дуэль в спектакле – это, прежде всего, внутренний протест каждого из героев против внешних обстоятельств. А в результате – безысходность…
Аплодируя актерам, многие зрители не могли сдержать слез. Достойный спектакль. Единственным минусом были зрительницы, сидевшие позади меня. Дамочкам очень хотелось в буфет сходить, а спектакль-то без антракта. И когда они это осознали, то их возмущению не было предела: "Застрелиться можно". Действительно, дуэль…