вторник, 5 мая 2015 г.

Дівка. Українська love story

У національному академічному драматичному театрі ім. І.Франка на малій сцені нещодавно відбулася прем'єра «Дівка.Українська love story»,  де з іронією і гірким гумором розкривається особиста драма дівчини на виданні. Це як лакмусовий папірець, крізь який просочується весь «колорит» українського сільського життя, що для мене виявився більш цікавим. Режисер-постановник спектаклю – Олена Роман.
Вистава починається з відеоряду, трохи затягнутого. На сумбурному відео випускного вечора глядач «знайомиться» з героїнею вистави – Світланою (Віра Зінєвич) - молодою дівчиною, яка щойно закінчила вчитися в університеті, має непогані шанси продовжити навчання, але вирішує повернутися додому, в село, до матері. Перед нами освічена випускниця вузу, яка на запитання, хто ти тепер за професією будеш, соромливо посміхається. Можливо, автор вистави натякає на приречені надії українських випускників...
І ось Світлана приїжджає додому, де під запашними гілками яблучного садка зустрічає свою любов – Миколу (Ренат Сєттаров), статного парубка. Справа йде до весілля, про яке наречена знає тільки з книжок. Передвесільна хвилююча метушня перетворюється на балаган, а точніше, пародію на сучасне життя в селі. Практично всі персонажі, крім нареченого і нареченої, відображають пережитки радянської епохи в поєднанні сучасних трендів - такий собі мікс несмаку на тлі абсолютної деіндивідуалізаціі.
Смакуючи «їжу» з екранів ТБ-шоу, люди стають маріонетками, якими дуже легкокерувати. Після випивки і закуски  всі, немов стадо овець, з реготом танцюють під попсовий хіт «О Боже, какой мужчина...». По суті, перед нами «народний» театр в буквальному сенсі, але зі знаком мінус. Натовп маріонеток легко «завести» за допомогою потрібної нитки. У сценографії вистави - безліч білих ниток виконують роль якоїсь ширми, через яку і з'являються «маріонетки». Нездатність мислити і виходити із зони комфорту призводить і до особистої драми. Світлана, мов біла пляма, посеред цього театралізованого свята: тримає в руках фату та дивується таким веселощам. Мрії дівчини про гарне весілля залишаються нездійсненими – Миколай зникає у невідомому напрямку.  
Рідна мати Світлани – Марахта (у виконанні засл.арт. України Наталії Ярошенко), робить усе для доньки, щоб та не повторила її помилок у житті. Це образ типової жінки, що змушена все життя самостійно виховувати доньку,  важко працювати, відсторонюючись від звичайного жіночого щастя. Сильна жінка, яка забула чоловічі обійми, теплоту лагідних поцілунків і намагається сховати свій смуток за суровим обличчям. Марахта все життя мріяла про щастя, гідного чоловіка, матеріальний статок. Усе ще приваблива жінка не втрачає надії бути коханою і любити, але прагматизм і звичне поклоніння сліпим ідеалам бере вгору. Бажаючи влаштувати доньці щасливе життя, вона з азартом і хваткою тигриці просить допомоги у всіляких шарлатанів, мольфарів, а також звертається до священика, аби знайти Миколу. Його образ, до речі, поданий теж вельми іронічно й обіграється дуже детально:  недбала хода, одяг - ряса з кросівками; впевненість у власному авторитеті...
Тема віри проходить червоною ниткою через весь спектакль - люди хрестяться, поклоняються, у свята ходять до церкви, але в душі віри в Бога немає, її заміняє той самий ящик з блакитним екраном. Так, в хаті нареченої, як і годиться, в кутку - «ікона» з рушником, а точніше кіот без святого лику. Саме на це і звертає увагу Митрофан - неохайний сільський мужик в обірваному одязі. Він з докором і обуренням запитує: «Навіщо викинули ікону? Бог покарає!». Колоритний образ Митрофана є своєрідним застереженням для матері нареченої - мовляв, Бог все бачить. Хоча і сам Митрофан не без гріха: часом його поведінка аж ніяк не асоціюється з православними канонами. У ролі Митрофана дебютував на сцені театру ім.І. Франка в цьому сезоні засл. арт. України Андрій Романій, який створив колоритний образ.
Спершу здається, що невдале особисте життя матері у спадок переходить і до доньки, яка практично біля вівтаря залишається сама. Але Світлана і Микола - представники мислячого покоління, і, напевно, тому роблять усвідомлений вибір. Однак, яким чином це відбувається і що служить першопричиною - залишається за ширмою «народного» театру... Про мотивацію вчинку Миколи глядачеві доводиться тільки здогадуватися.
Світлана ж, як справжня українська дівчина - гарна й чарівна, але, як мені здалося, скупо використовує виразні засоби. Співчуття і співпереживання, яке вона викликає у глядача, миттєво перекривається «шоу» у виконанні сільських дівчат і парубків. У цей момент пригадуються важливі слова з пісні нині покійного Кузьми Скрябіна: «Не стидайся - то твоя земля, яка не стидайся - то Україна».
Маріонетками бути легко – жити, розкошуючи, і ні про що не думати. Набагато складніше фільтрувати потоки непотрібної інформації і при цьому мати власні думки і робити вчинки.

На мою думку, «Українська love story» - це не мелодрама, а трагіфарс з елементами водевілю, співзвучний дійсності.

Фото Валерії Ландар - сайт театру



Комментариев нет:

Отправить комментарий