четверг, 18 декабря 2014 г.

"Залиште нам сцену, ми ж залишаємо вам життя!




Майже два роки назад у Донецькому музично-драматичному театрі показали виставу, яка залишила потужне враження й донині. Нажаль, з репертауру її вже знято.


Постановку вистави французького драматурга Е-Е.Шмітта здійснили режисери Олексій Кравчук – Заслужений діяч мистецтв України і Євген Курман; сценографія Андрія Романченка. Вистава -  про життя артистів, про їх переживання і нелегкі долі, про глибину їхніх почуттів, про здійсненність і нереалізованість найпотаємніших мрій,  а з тим і про кохання. Маски, ролі, декорації – без цих атрибутів не можна уявити актора. Але який він насправді, в реальному житті? Вистава начебто відображає, а точніше – віддзеркалює відомі слова великого Шекспіра: «Весь світ – театр». Навіть сцена промовисто підкреслює це, адже на ній, одразу за лаштунками, відкривається цілий лабіринт дзеркал, у яких щосекунди змінюються характери і настрої, обличчя і події. Дзеркало,  як символ сцени життя, в якому ми побачимо власні недоліки, дурість, що виставляємо напоказ, продовжуючи грати ролі… Реальність, яка відображається у холодних та блискучих дзеркалах, сповнена радості та суму, багатства і бідності, щирості та цинізму, кохання і зради…
 «Визнання! Слава! Нам потрібен цей біль, ця втеча від себе, безтямне бажання перетворити цілий всесвіт на величезний дзеркальний лабіринт, який засвідчить наше існування; на зібрання афіш, де наше ім’я позначене великими літерами і стоїть вище назви п’єси», – виголошує головний герой вистави, актор Фредерик Леметр, роль якого виконує Заслужений артист України Андрій Романій.
Фредерік Леметр був великим актором, відомим і дуже талановитим – справжньою зіркою французької сцени. А ще він був не по-акторськи  самокритичним та чесним із собою. Він прагнув бути простою людиною, але актора в ньому було більше, ніж його самого і, зрікшись кохання, він присвятив життя служінню сцені, віддав перевагу Театру. «Залиште нам сцену, ми ж – залишаємо вам життя», – звертається він до глядачів.  
Фредерік не тільки актор, який проживає сотні життів, але й передусім людина, яка намагається переосмислити та побудувати власне життя. Театр – це його дім, у якому він відчуває себе у повному спокої та затишку.
Незважаючи на зовнішню театральність інтер’єру, а також оточуючих, більшість з яких також грають певні ролі у житті, Фредерік – це людина, якій притаманні людяність, простота і любов. У театрі його знають ще й як досвідченого Донжуана, який може зачаровувати та закохувати в себе вродливих дівчат. Єдина жінка, яку він любив, – його мати, але вона його не любила. І саме тому Фредерік усе життя намагається всім довести, що його можна кохати, що він гідний цього високого почуття.
І ось несподівано до нього приходить Береніка – молода вродлива дівчина, яка з 15 років закохана у нього. Здається, що Фредерік також  по-справжньому вперше в житті закохується, але при цьому він говорить дівчині, яка прийшла віддатися йому: «Мене не можна любити, моя маленька!» Але саме у коханні з Беренікою він «злітає» у своїй люстрі доверху.
Але обставини змушують Фредеріка відмовитися від Береніки заради того, щоб у неї було заможне та пристойне життя. І коли вона йде від нього, Фредерік помирає як людина – духовна та чуттєва особистість. Він продовжує грати ролі, жити у театрі, але живе тільки надією – побачити Береніку і залишити цей світ назавжди…
Фінальний монолог артиста-Фредеріка та актора-Романія відбувається на грані театральності та реальності. Завдяки тому, що у глядацькій залі включається світло, грань між сценою та публікою розчиняється у словах, які говорить Фредерік зі сльозами на очах. Спочатку він звертається до глядачів, відкриваючи їм свою душу. «Ми не люди, а блазні, ми лише подоби людей. Якщо ми щось робимо, то лише за вказівкою режисера… Слава, нам потрібен цей біль, ця втеча від себе, безтямне бажання перетворити цілий всесвіт у величезний дзеркальний лабіринт, який засвідчить наше існування; на зібрання афіш, де наше ім’я позначене великими літерами і стоїть вище назви п’єси. Залиште нам сцену, ми ж залишаємо вам життя!», - говорить Фредерік-Романій. І далі він продовжує свій душевний «стриптиз», говорячи про те, що актора не можна любити, тому що єдина, кому артист зберігає вірність та любов – ПУБЛІКА. Далі він говорить про різницю між церквою та театром: «Ось що я хочу вам сказати, пане абат, ви і я, ми торгуємо ілюзіями, основа комерції у нас спільна. Але я, при цьому, думаю про публіку». Можливо, саме в цих словах і полягає правда життя, від якої ми часто втікаємо. Сповідь Фредеріка перед публікою – це кульмінаційний момент вистави, який розставляє всі крапки над «і».
Доля артиста у виставі тісно переплітається з іншими персонажами, які нагадують інколи пародію або відображення сучасних особистостей. Так, молодий драматург, який вважає себе генієм, насправді звичайнісінький графоман. І тому постановка його п’єс театру дешевше, ніж твори більш серйозних авторів. Чиновники з міністерства – службовці, для яких зовнішня сторона життя набагато важливіша, ніж людські відчуття та стосунки. Театр для них – це місце для сміху та розваг, а артисти – це люди майже нижчого ґатунку.
Впродовж вистави періодично звучать французькі композиції, які безпосередньо ілюструють сутність того, що відбувається з Фредеріком. Пісні про любов, соціальне становище, відмову від матеріальних благ заради кохання, що додає виставі емоційності та драматизму. Важливу роль виконують артисти балету, які символізують образи ролей Фредеріка. В масках, виконуючи танцювальні номери, вони мовби душать артиста, який розчиняється серед них у дзеркальному лабіринті…
Виставу умовно можна поділити на дві частини. У першому акті режисер розповідає нам історію про Фредеріка-актора, а у другій – про Фредеріка-людину. А сам герой увесь час намагається збагнути цю різницю між театром і життям. І тому, коли у фіналі Береніка приходить до Фредеріка, вона просить у нього пробачення. Але що пробачати? «Те, що я поїхала. Того вечора я зрозуміла, що ти змусив себе ошукати мене і принизити. Я знала, що ти не кохаєш Красуню. Я б могла протестувати, викрити тебе. Проте я поїхала… відчувала, що якби я наполягла, то змусила б тебе повірити в те, що життя може бути таким же реальним, як і театр». Саме в останніх словах і полягає сенс вистави. 


Комментариев нет:

Отправить комментарий