Почути голос серця - "Лёвушка. Письмо Богу"

Твори сучасного українського драматурга Анатолія Крима приваблюють і  режисерів, і глядачів. Вистави збирають аншлаги не тільки у столичних театрах, але й на інших сценічних майданчиках нашої країни. Так, у грудні відбулася прем'єра в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії - «Льовушка» та «Лист Богу» в постановці Ігоря Славинського.

Перш ніж говорити про виставу на миколаївській сцені, нагадаємо, що Ігор Миколайович вже встиг перевести на сценічну мову в «Театрі на Подолі» зазначені спектаклі-розповіді. А два роки тому «Льовушку» також представили в Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі. І тому в миколаївському театрі - це вже третя сценічна версія обраного твору А.Крима режисерським почерком І.Славінського. Крім цього - у театрі вже йдуть інші твори заявлених режисера та драматурга.

«Льовушка» і «Лист Богу» - окремі спектаклі, об'єднані у «Вечір одноактної п'єси» і  розділені антрактом. Режисер переклав прозовий текст на сценічну мову, інкрустував вокальними мотивами і метафоричними штрихами. Обидві постановки пронизані нотами ностальгії на тлі повоєнної розрухи та бідності. «Лист Богу» - вистава, де головним провідником теми до глядачів є образ знедоленого старого чоловіка, єврея за національністю, Янкеля Лемареса. Самотній, такий непоказний продавець голок, а стає поштовхом до пробудження черствої душі начальника місцевої міліції капітана Побойна. У воєнні роки і Лемарес, і Побойня втратили свої родини і з того часу душевна рана не може загоїтись, спільне горе об'єднує їх. Лемарес щиро вірить і сподівається на милосердя Бога, а тому пише йому листа, який потрапляє до начальника міліції.

Лемарес у виконанні заслуженого артиста України Володимира Карпенчука постає як образ чеховського героя (тихої, скромної людини), якого всі жаліють і вважають блаженним. Часом здається, що його погляд може промовити більше, ніж його слова: втомлені очі від безпросвітної бідності й туги, ледь помітна посмішка з гіркотою прожитих потрясінь, змарнілий і трохи згорблений, але не втрачає надії на вищі сили. Блаженний Лемарес викликає співпереживання і співчуття у глядача: його життя покалічене війною і тоталітарною системою держави.

Однак на відміну від постановки в Театрі на Подолі, трагедія Лемареса на миколаївській сцені зміщена на другий план. Головним полотном для розкриття смислових посилів вистави є образ грізного капітана Побойні. Зовні - жорсткий і суворий, нещадний і ревний прихильник системи, він намагається приховати залишки гуманності та совісті в своїй душі. Образ Побойні актор театру Микола Тамарянський створює за допомогою не тільки зовнішніх штрихів. Внутрішня боротьба між обов'язком і совістю, між милосердям і сталінським режимом чітко виражається в напруженій інтонації, холодному погляді, в якому ледь вгадується весь біль, який йому доводиться стримувати. І тільки наодинці з собою, Побойня може дозволити собі вилити стражденну душу в порожнечі мовчазних стін свого кабінету.

Ще одна жертва тоталітарної системи - помічник капітана міліції Тихоненко у виконанні актора театру Олега Мамикіна. Перед нами типовий образ підлабузника, якому непритаманні людські цінності. І Мамикін, і Тамарянський у виставі паралельно втілюють ще й образи жителів села - бариги та інваліда з оточення Лемареса. Такий режисерський прийом дозволяє показати глядачеві миттєвість і непередбачуваність нашого життя, а також вимагає від акторів подвійного сценічного існування. А єдиний жіночий образ у виставі - продавщицю Зінаїду, майстерно втілила на сцені актриса Тетяна Вінник. Чарівна блондинка з щедрим серцем і чуйною душею уособлює сімейний затишок, якого так не вистачає всім героям, особливо Лемаресу.

Незважаючи на те що «Лист Богу» наскрізь віддзеркалює імпульси  післявоєнної епохи, тема збереження людської гідності і набуття довгоочікуваного щастя актуальна і в теперішній час.

У виставі «Льовушка» через образ головного героя - наполовину єврейського хлопчика Льови, розкривається проблема пошуку себе, свого коріння. Непрості повоєнні роки, типове подвір’ячко на Подолі, де гуртом переживають радість і горе, лаються і миряться, випивають і наспівують «… якщо на батьківщині з нами зустрічаються кілька старих друзів, все, що нам дорого пригадується, пісня звучить веселіше...». Саме в такій атмосфері і живе кмітливий хлопчик Левко, який з самого дитинства оточений любов'ю і турботою своїх бабусь. Образ рудоволосого неслухняного хлопчика втілює актор театру – Олександр Магльований. Інфантильний і пустотливий хлопчисько із підкоченими  штанами намагається догодити і батькам, і бабусям, які дуже люблять онука. Одна бабуся, Роза - єврейка за походженням, інша, Даша - українка, ворогують між собою вже довгі роки. Національний колорит бабусь дуже гармонійно підкреслюється їх вокальним тандемом: на сцені одночасно звучать «Місяць на небі, зіроньки сяють...» у виконанні бабусі Даші і єврейський мотив «Тум балалайка» з вуст бабусі Рози. Ліричний заспів посилює емоційне сприйняття на підсвідомому рівні, повертаючи кожного з нас до свого коріння, до своєї родини та Батьківщини.

«Холодна» війна анітрохи не заважає бабусям спілкуватися з онуком і виховувати його згідно з релігійними традиціями і прищеплювати ази Тори або Євангелія. І ось перші кроки дитини в православному храмі, де переляканий хлопчисько з трепетом вдивляється в образи святих і сподівається побачити Бога. Допитливий  Льовушка цікавиться у бабусі Даші: «Бог і в Америці живе?», на що вона з іронією відповідає: «Ні, звичайно. Вони агресивні». Після цієї репліки зал вибухає оплесками.

По п'ятницях хлопчик смиренно йде в синагогу, а по неділях - до церкви, за що і отримує від кожної бабусі грошову винагороду. Левко перебуваючи між двома релігіями, ще не усвідомлюючи цього, намагається зрозуміти: «Де ж ховається Бог? Як Бог може що-небудь чути, якщо сотні людей його просять про щось одночасно? ». Відповіді на такі недитячі питання хлопчик знайде лише тоді, коли подорослішає...

Родинне вогнище для Льови як маяк для корабля; не випадково він йде служити на флот, все далі відриваючись від сімейного гнізда. На зміну дитячій цікавості приходить усвідомлення важких втрат - з життя йдуть його земні ангели-охоронці - бабусі. Ніякі багатства не можуть замінити тепло рідних рук, які вже ніколи не обіймуть його... Замислений і спокійний Льова із сумом згадує про рідних йому людей і, як і раніше, філософствує про сенс життя: «Люди все найголовніше залишають на потім, і серед цього самого головного є ті слова, які не встигнеш вимовити». Саме ці слова і визначають головний сенс вистави.

 Образ Льовушки більш гармонійний на початку виставі - вдала зовнішність плюс грайлива пластика виразно відображають дитяче світосприйняття. А далі, в окремих епізодах, особливо напружених монологах не вистачає драматизму в акторській грі, чуйного відчуття самотності та безвиході, від якої страждає герой.

Два полюси вистави - бабусі, які настільки колоритно втілили актриси Миколаївського театру – Світлана Нікітасенко і Людмила Баранова. Контраст єврейської та української ментальності відображався не тільки в костюмах героїнь. Добродушний погляд бабусі Даші, її жвавість і безпосередня відкритість усупереч більш суворій, але так само ласкавій і трішки педантичній бабусі Рози - акцентували увагу глядацького залу. Друг дитинства - хуліган Вітька (Олександр Лебідь) привернув увагу своєю неординарністю та експресією. А без двірника (заслужений артист України Андрій Дерік) і точильника (Олександр Щесняк) – головних заводіяк двору, спектакль втратив би ностальгічний акцент.

Сценографія вистав практично ідентична попереднім постановкам, за винятком простору. У миколаївському театрі - обидві вистави йдуть на великій сцені, і це трохи знижує емоційну амплітуду; відсутня камерність; четверта стіна в цьому випадку заважає повноцінному сприйняттю.

Ще один мінус - композиція, яка передбачає з'єднання двох складних за емоційним навантаженням вистав. І справа не в часі, а в тому, що втрачаються смислові посили. І в «Льовушке», і в «Листі Богу» розкривається істина людського буття, втрачених цінностей і головне - ставиться питання про віру, без якої людині жити неможливо. Тому доречно було б ці вистави показувати в окремий час одна від одної, щоб не порушити цілісність художнього твору.

Почути голос серця і стати людиною - заклик, що з’єднує дві вистави в єдину канву акторських робіт. А по той бік сцени - глядачі, які виходять із зали зі сльозами на очах...

Стрімкий вир життя, або «Соло для годинника з боєм»

Спілкуючись з режисером Ігорем Славінським, завжди відчуваєш позитивний настрій та добрий гумор. Напевно тому його вистави приваблюють душевністю та ліричністю. Остання робота режисера – «Соло для годинника з боєм» у Молодому театрі. За жанром – комедія, яка змушує замислитися кожного з нас  – для чого ми витрачаємо життя, в чому його сенс? Варто подивитися ще й тому, що у виставі заявлені метри сцени – Олександр Безсмертний, Валерій Легін, Тетяна Стебловська.

Багато спектаклів Ігоря Миколайовича інкрустовано музичними мотивами, що підсилює емоційну ноту кожної мізансцени. І ось відкривається завіса, і перед нами типовий вуличний музикант виконує задушевну пісню під гітару. «Вічність, я тебе люблю ...» - звучить лейтмотивом вистави, і ще не раз він нагадає нам про вир життя…

У старенькій квартирі, де живе дід з онуком  невпинно відбиває свій ритм вічність - «тік-так». Дід дбайливо зберігає декілька годинників різних епох, різних поколінь як символ нескінченності та життя, що так швидко минає. Вікові ознаки життя аніскільки не обмежують вже посивілих старих людей, які, за словами онука, нагадують зоопарк. Так, вони кумедні, а їхні обличчя випромінюють щирість і життєрадісність, їхні наївні посмішки викликають розчулення та захоплення. Незважаючи на плин часу, вони «мчать» уперед, щоб  встигнути насолодитися сповна цим життям. Старість - не привід для смутку, а тим паче для бездіяльності. Навпаки, спрага до життя прокидається з новою швидкістю, літні люди сповнені енергії і безцінного досвіду, якого так не вистачає молодому поколінню.

Сучасна молодь - онук Павло та його кохана Даша, з подивом і навіть легким презирством сприймають милих і добродушних людей похилого віку. Їх турбулентний драйв життя сповнений мріями про багатство, становище в соціумі і безтурботне сімейне гніздечко, де світом правлять цифрові технології.

Апогей вистави - соло-бенефіс пані Конті у виконанні Тетяни Стебловської. Вишуканість і простота цієї незламної жінки з щирим серцем підкорюють усіх оточуючих. Проживши довге і нелегке життя, героїня не втратила оптимізму і краси. Її граціозність і чарівність, як і раніше, зводять з розуму чоловіків, які не приховують симпатії. У свої роки ця жінка вміє бути кокетливою і мудрою, щирою і шляхетною. Запальний  танець і незабутнє вокальне соло в її виконанні викликають захоплення і бурхливі овації. Феєричне соло літньої пані - це життя, що виблискує, мов діамант на сонці, а кожна грань відбивається у ритмі почуттів, кружляє та захоплює. Вічність все ближче, тихими кроками прямує до неї.

Годинникар Райнер у виконанні Валерія Легіна – невгамовний веселун та бадьорий духом чоловік. Актор, який створює образ тонкого ювеліра, здатного «воскресити» будь-який годинниковий механізм і змусити його рухатися вперед. Іронізуючи над гіркою правдою життя, герой сприймає світ з посмішкою і гідністю. Годинники для нього, немов діти, яких він плекає з батьківською турботою упродовж всього життя. Енергійний чоловік, без зайвої метушні та клопоту, справляє враження трохи дивакуватого, але кмітливого витівника. Швидкоплинність часу для нього відтворюється скрізь стрілки, маятники, циферблат годинників, якими він захоплюється усім серцем та турбується - це для нього сенс життя.

Жага до життя та стрімкий вир почуттів героїв підводить нас до відомої приказки: щасливі годин не спостерігають. Так, важливі не стільки вікові ознаки, скільки невмируще бажання охопити увесь світ, насолодитися кожною хвилиною цього життя під акомпанемент годинника з боєм.

«Загадкові варіації»: дуэль без правил

Собираясь на спектакль в Молодом театре – «Загадкові варіації», я успела просмотреть восторженные отзывы на сайте театра. Но я привыкла больше доверять именам режиссера и актеров, которых в этом спектакле всего два.

Взяв за основу текст замечательного драматурга  Э.-Э. Шмитта, режиссер Андрей Билоус представил зрителю необычную историю, которую заслуженные артисты Украины Алексей Вертинский и Станислав Боклан заполнили своей энергетикой в искрометном дуэте.

Спектакль-дуэль с одной стороны напоминает борьбу двух самцов за желанную добычу – женщину, а с другой – отражает трансформацию человеческих чувств, ведущих к опустошению внутреннего мира. В первые минуты зрителю легко и весело: иронизируя, герои пытаются найти общий язык. Журналист – Эрик Ларсен (Алексей Вертинский), пришедший к гениальному писателю Абелю Знорко (Станислав Боклан), чувствует себя неуютно в компании одиозного Нобелевского лауреата. Последний ведет себя самоуверенно, нагло, раскованно и порой даже цинично. Абель – эгоцентричная натура, знающая себе цену: «Я творю, а не ксерокопирую», – самодовольно заявляет он.

Великий писатель осознанно обрекает себя на одиночество и многие годы пытается найти спасение в творчестве и алкоголе. Он привык получать, наслаждаться всем и вся: «Мене не кохали, а жадали», – говорит он с завидным хвастовством, гордо расхаживая перед гостем. Демонстративная независимость – только иллюзорная оболочка, под которой прорастают сомнения и страхи. И сбрасывая с себя всю «белую пушистость» в виде белоснежного мехового плаща, харизматичный писатель не спешит открываться перед журналистом. Душевные муки Абель филигранно скрывает под маской неприступности и высокомерности; ему чужды сентиментальность и лирика настоящих чувств. Но жажда к неуемному наслаждению в итоге привела его к внутреннему опустошению, обезвоживанию.

Импульсивная  вербальная дуэль между двумя, казалось бы, состоявшимися взрослыми мужчинами обретает новый вектор – герои «снимают» маски. Постепенно водевиль-знакомство перерастает в  монолог Абеля-Боклана – это не просто ностальгия о былых временах, страстных переживаниях, а почти исповедь, попытка оправдать свои чувства и поступки перед незнакомым человеком. Тщеславный самец на наших глазах превращается в страстного любовника, боль и сладость  воспоминаний пронизывает каждую клеточку тела героя. Во взгляде – азарт, в голосе – дрожь и восторженность от пережитого наслаждения.

С неподдельным интересом и воодушевлением журналист внимает рассказу своего собеседника. Герой Алексея Вертинского - этакий интроверт, который анализирует услышанное, оценивает поступки опытного ловеласа и осмеливается высказать собственное мнение. Спокойно и без лишнего пафоса он произносит реплики-признания, которые шокируют и «убивают» Абеля. Эрик –Вертинский иногда напоминает мне Чеховского героя, который ввиду своей малозначимости и закомплексованности не может занять достойное место в жизни. За внешним благополучием и уравновешенностью Эрика скрывается личная драма несостоявшейся семейной жизни и любви. Тихим и жалостливым голосом он мелодраматично повествует о своей жизни, как мальчишка, пробивая на слезу. Эрик, в отличие от своего соперника, готов к самопожертвованию ради одной Единственной женщины. Самоотдача и есть его козырь, которым он пытается воспользоваться вопреки всем обстоятельствам.

Дуэлянты поочередно пытаются «добить» друг друга, бросая новые вызовы и взаимные упреки. Эмоциональная шкала спектакля «скачет» зигзагообразно все выше и выше, что постоянно держит зрителя «в тонусе». Оппоненты, как два полюса, экватором между которыми является Она – женщина, изменившая их судьбы.

Режиссер фокусирует внимание зрителей не только на проблеме одиночества и страданий. Дуэль в спектакле – это, прежде всего, внутренний протест каждого из героев против внешних обстоятельств. А в результате – безысходность…

Аплодируя актерам, многие зрители не могли сдержать слез. Достойный спектакль. Единственным минусом были зрительницы, сидевшие позади меня. Дамочкам очень хотелось в буфет сходить, а спектакль-то без антракта. И когда они это осознали, то их возмущению не было предела: "Застрелиться можно". Действительно, дуэль…

Иллюзия жизни («Записки юного врача»)

Михаил Булгаков всегда интересен, особенно на сцене театра. Смысловая полифония текста, созвучная современности, – редкая удача. В Театре на Подоле к  творчеству Булгакова обращаются часто. Еще бы! В двух шагах – дом писателя…

Признаюсь, перед спектаклем "Записки юного врача" были немного двойственные ожидания: с одной стороны, интересно увидеть интерпретацию Булгаковского текста, а с другой – предчувствие чего-то сакрального и таинственного. А режиссер-постановщик Виталий Малахов может из любого текста сделать шедевр.

 «Доктор Бомгарт читает дневник своего товарища доктора Полякова, где он описывает муки человека, попавшего в плен морфия. Сергей Поляков – человек тонкой душевной организации; прекрасный врач,  не сумевший победить личную боль. От него ушла любимая жена, и теперь жизнь доктора наполнена лишь призрачными воспоминаниями о ней. Убегая от реальности, Поляков погружается в мир наркотиков. Но существует ли в этом мире другая реальность? И помнит ли человек  о неизбежности расплаты за иллюзии?» - именно так анонсируется спектакль.

  Первые минуты спектакля для меня показались немного затянутыми, но потом смысловые импульсы участились, и  спектакль прошел как на одном дыхании. Типичная больница, в которой работает нетипичный доктор, и морфий, являющийся своеобразным химическим заменителем истины на иллюзию. Душевная болезнь молодого и, казалось бы, перспективного врача Сергея Полякова приводит к тому, что его жизнь превращается в ад. Попытка залечить душевную рану уколами морфия – путь в пропасть.

Его дневник – это выстраданные строчки, заглушенные наркотиком. Эмоциональный импульс, исходящий от артиста, исполняющего роль Полякова, усиливается по ходу прогрессирования его болезни. От каждого укола морфием он все дальше отдаляется от реальности, погружаясь в иллюзорный мир. В его поведении все больше проявляется эгоистическое начало. Последствия его душевной травмы невозможно скрыть – тоска и ностальгия отражаются в глазах настолько, насколько он все сильнее подсаживается на морфий.

В спектакле очень четко расставлены акценты по принципу контраста жизни и смерти, реальности и иллюзии, очищения и духовного отягощения. Белый цвет как символ чистоты, белоснежный халат врача – как попытка спрятаться в свой мир, утаить свою душевную рану за сотнями людских страданий. Уход любимой женщины повлек за собой не столько душевную боль, сколько утрату собственного чувства достоинства. И попытка начать новую жизнь с чистого листа терпит крах.

 Параллельно развивается другая история – чудом выжившей молодой девушки, которая боролась за жизнь каждой клеточкой тела. Ее лучезарная улыбка, сияющие глаза и жизнерадостный голос вмиг заставляют забыть  о том, что когда-то она была на пороге смерти. Энергия жизни молодой девушки в противовес иллюзорному миру Полякова, который цепляется за каждую дозу морфия… Жажда к жизни противопоставляется зависимости к убийственному наркотику. Поляков сам обрекает себя на моральное и физическое истощение, внутреннюю пустоту, отгораживаясь от всех, словно больничной белой ширмой. История болезни Полякова – это история отречения от окружающей действительности и осознанного отказа от лечения. Несмотря на неутешительный диагноз больного доктора Полякова, в спектакле побеждает вера и надежда в лучшее, что у нас есть – жизнь.

Фото с сайта Театр на Подоле