Твори сучасного українського драматурга Анатолія Крима приваблюють і режисерів, і глядачів. Вистави збирають
аншлаги не тільки у столичних театрах, але й на інших сценічних майданчиках
нашої країни. Так, у грудні відбулася прем'єра в Миколаївському академічному
українському театрі драми та музичної комедії - «Льовушка» та «Лист Богу» в
постановці Ігоря Славинського.
Перш ніж говорити про виставу на миколаївській сцені, нагадаємо, що Ігор
Миколайович вже встиг перевести на сценічну мову в «Театрі на Подолі» зазначені
спектаклі-розповіді. А два роки тому «Льовушку» також представили в Донецькому
національному академічному українському музично-драматичному театрі. І тому в
миколаївському театрі - це вже третя сценічна версія обраного твору А.Крима
режисерським почерком І.Славінського. Крім цього
- у театрі вже йдуть інші твори заявлених режисера та драматурга.
«Льовушка» і «Лист Богу» - окремі спектаклі, об'єднані у «Вечір одноактної
п'єси» і розділені антрактом. Режисер
переклав прозовий текст на сценічну мову, інкрустував вокальними мотивами і
метафоричними штрихами. Обидві постановки пронизані нотами ностальгії на тлі
повоєнної розрухи та бідності. «Лист Богу» - вистава, де головним провідником
теми до глядачів є образ знедоленого старого чоловіка, єврея за національністю,
Янкеля Лемареса. Самотній, такий непоказний продавець голок, а стає поштовхом
до пробудження черствої душі начальника місцевої міліції капітана Побойна. У
воєнні роки і Лемарес, і Побойня втратили свої родини і з того часу душевна
рана не може загоїтись, спільне горе об'єднує їх. Лемарес щиро вірить і
сподівається на милосердя Бога, а тому пише йому листа, який потрапляє до
начальника міліції.
Лемарес у виконанні заслуженого артиста України Володимира Карпенчука
постає як образ чеховського героя (тихої, скромної людини), якого всі жаліють і
вважають блаженним. Часом здається, що його погляд може промовити більше, ніж
його слова: втомлені очі від безпросвітної бідності й туги, ледь помітна
посмішка з гіркотою прожитих потрясінь, змарнілий і трохи згорблений, але не
втрачає надії на вищі сили. Блаженний Лемарес викликає співпереживання і
співчуття у глядача: його життя покалічене війною і тоталітарною системою
держави.
Однак на відміну від постановки в Театрі на Подолі, трагедія Лемареса на
миколаївській сцені зміщена на другий план. Головним полотном для розкриття
смислових посилів вистави є образ грізного капітана Побойні. Зовні - жорсткий і
суворий, нещадний і ревний прихильник системи, він намагається приховати залишки
гуманності та совісті в своїй душі. Образ Побойні актор театру Микола Тамарянський
створює за допомогою не тільки зовнішніх штрихів. Внутрішня боротьба між
обов'язком і совістю, між милосердям і сталінським режимом чітко виражається в
напруженій інтонації, холодному погляді, в якому ледь вгадується весь біль, який
йому доводиться стримувати. І тільки наодинці з собою, Побойня може дозволити собі
вилити стражденну душу в порожнечі мовчазних стін свого кабінету.
Ще одна жертва тоталітарної системи - помічник капітана міліції Тихоненко у
виконанні актора театру Олега Мамикіна. Перед нами типовий образ підлабузника,
якому непритаманні людські цінності. І Мамикін, і Тамарянський у виставі
паралельно втілюють ще й образи жителів села - бариги та інваліда з оточення
Лемареса. Такий режисерський прийом дозволяє показати глядачеві миттєвість і непередбачуваність
нашого життя, а також вимагає від акторів подвійного сценічного існування. А
єдиний жіночий образ у виставі - продавщицю Зінаїду, майстерно втілила на сцені
актриса Тетяна Вінник. Чарівна блондинка з щедрим серцем і чуйною душею
уособлює сімейний затишок, якого так не вистачає всім героям, особливо
Лемаресу.
Незважаючи на те що «Лист Богу» наскрізь віддзеркалює імпульси післявоєнної епохи, тема збереження людської
гідності і набуття довгоочікуваного щастя актуальна і в теперішній час.
У виставі «Льовушка» через образ головного героя - наполовину єврейського
хлопчика Льови, розкривається проблема пошуку себе, свого коріння. Непрості
повоєнні роки, типове подвір’ячко на Подолі, де гуртом переживають радість і
горе, лаються і миряться, випивають і наспівують «… якщо на батьківщині з нами
зустрічаються кілька старих друзів, все, що нам дорого пригадується,
пісня звучить веселіше...». Саме в такій атмосфері і живе кмітливий хлопчик
Левко, який з самого дитинства оточений любов'ю і турботою своїх бабусь. Образ
рудоволосого неслухняного хлопчика втілює актор театру – Олександр Магльований.
Інфантильний і пустотливий хлопчисько із підкоченими штанами намагається догодити і батькам, і
бабусям, які дуже люблять онука. Одна бабуся, Роза - єврейка за походженням, інша,
Даша - українка, ворогують між собою вже довгі роки. Національний колорит
бабусь дуже гармонійно підкреслюється їх вокальним тандемом: на сцені одночасно
звучать «Місяць на небі, зіроньки сяють...» у виконанні бабусі Даші і
єврейський мотив «Тум балалайка» з вуст бабусі Рози. Ліричний заспів посилює емоційне
сприйняття на підсвідомому рівні, повертаючи кожного з нас до свого коріння, до
своєї родини та Батьківщини.
«Холодна» війна анітрохи не заважає бабусям спілкуватися з онуком і
виховувати його згідно з релігійними традиціями і прищеплювати ази Тори або
Євангелія. І ось перші кроки дитини в православному храмі, де переляканий
хлопчисько з трепетом вдивляється в образи святих і сподівається побачити Бога.
Допитливий Льовушка цікавиться у бабусі
Даші: «Бог і в Америці живе?», на що вона з іронією відповідає: «Ні, звичайно.
Вони агресивні». Після цієї репліки зал вибухає оплесками.
По п'ятницях хлопчик смиренно йде в синагогу, а по неділях - до церкви, за
що і отримує від кожної бабусі грошову винагороду. Левко перебуваючи між двома
релігіями, ще не усвідомлюючи цього, намагається зрозуміти: «Де ж ховається
Бог? Як Бог може що-небудь чути, якщо сотні людей його просять про щось
одночасно? ». Відповіді на такі недитячі питання хлопчик знайде лише тоді, коли
подорослішає...
Родинне вогнище для Льови як маяк для корабля; не випадково він йде служити
на флот, все далі відриваючись від сімейного гнізда. На зміну дитячій цікавості
приходить усвідомлення важких втрат - з життя йдуть його земні ангели-охоронці
- бабусі. Ніякі багатства не можуть замінити тепло рідних рук, які вже ніколи
не обіймуть його... Замислений і спокійний Льова із сумом згадує про рідних
йому людей і, як і раніше, філософствує про сенс життя: «Люди все найголовніше
залишають на потім, і серед цього самого головного є ті слова, які не встигнеш
вимовити». Саме ці слова і визначають головний сенс вистави.
Образ Льовушки більш гармонійний на
початку виставі - вдала зовнішність плюс грайлива пластика виразно відображають
дитяче світосприйняття. А далі, в окремих епізодах, особливо напружених
монологах не вистачає драматизму в акторській грі, чуйного відчуття самотності
та безвиході, від якої страждає герой.
Два полюси вистави - бабусі, які настільки колоритно втілили актриси
Миколаївського театру – Світлана Нікітасенко і Людмила Баранова. Контраст
єврейської та української ментальності відображався не тільки в костюмах
героїнь. Добродушний погляд бабусі Даші, її жвавість і безпосередня відкритість
усупереч більш суворій, але так само ласкавій і трішки педантичній бабусі Рози
- акцентували увагу глядацького залу. Друг дитинства - хуліган Вітька (Олександр
Лебідь) привернув увагу своєю неординарністю та експресією. А без двірника (заслужений
артист України Андрій Дерік) і точильника (Олександр Щесняк) – головних заводіяк двору, спектакль втратив би ностальгічний акцент.
Сценографія вистав практично ідентична попереднім постановкам, за винятком
простору. У миколаївському театрі - обидві вистави йдуть на великій сцені, і це
трохи знижує емоційну амплітуду; відсутня камерність; четверта стіна в цьому
випадку заважає повноцінному сприйняттю.
Ще один мінус - композиція, яка передбачає з'єднання двох складних за емоційним
навантаженням вистав. І справа не в часі, а в тому, що втрачаються смислові
посили. І в «Льовушке», і в «Листі Богу» розкривається істина людського буття,
втрачених цінностей і головне - ставиться питання про віру, без якої людині
жити неможливо. Тому доречно було б ці вистави показувати в окремий час одна
від одної, щоб не порушити цілісність художнього твору.
Почути голос серця і стати людиною - заклик, що
з’єднує дві вистави в єдину канву акторських робіт. А по той бік сцени -
глядачі, які виходять із зали зі сльозами на очах...
